Робота ця досталася мені на диво вчасно. Я вже мало не півроку ниділа без діла, всі мої заощадження вичерпалися, і я перебивалася де десяткою, де двадцяткою, а інколи вже й собак вигулювала. Собак! – я, професійна, досвідчена, компетентна няня, друга Мері Попінс, куди як привабливіша за першу! Я, володарка рекомендацій від найповажніших родин штатів Нью-Гемпшир, Род-Айленд, Масачусетс, Нью-Джерсі і Меріленд! Щоправда, ті рекомендації я виготовила сама, та погодьтеся: підробки такого ґатунку безперечно свідчать про талант людини, що їх виготовила. А талант мав би винагороджуватися як такий, без надмірних зусиль, така моя думка.
Та попри всі мої таланти та ваби останнім часом мені не щастило. Траплялися виключно прискіпливі батьки, вкрай підозрілі слуги та невгамовні вередливі діти – останні, якщо чесно, допікали мені найбільше, всі вони, будь-які. Як на мене, краще б їх зовсім не було – нащо ця халепа людям, які мають невичерпні банківські рахунки, апартаменти на Мангеттені, заміські маєтки, шикарні авта, яхти, літаки та загалом усе, що потрібно, аби насолоджуватися життям. А їм, бачте, дітей забракло, а я панькайся з малими мерзотниками! Коли я обрала свій фах, я мала на увазі дещо інше, і до пори мені щастило. Господарі та діти обожнювали мене від першої зустрічі, тож я встигала владнати свої справи й таємничо зникнути з чимось коштовним і компактним ще до виникнення першої підозри. Та після випадку з опіумною настоянкою мою удачу як відрубало: я не могла здобути місця навіть у родинах середньої руки та вже міркувала про зміну фаху. Тож коли того вечора я зустріла міс Сіммонс з агенції, а вона запропонувала мені місце в заможній старовинній родині, яка мешкала в самих нетрях штату Нью-Йорк, куди решта дівчат міс Сіммонс їхати відмовилися, я не вагалася. Я вчепилася за той лист-запрошення, наче потопаючий за рятівне коло, та чкурнула пакувати валізи, навіть не дослухавши міс Сіммонс і не подякувавши їй. А наступного дня я «позичила» авто в дівчини, з якою ділила помешкання, та гайнула за дві сотні миль від Нью-Йорку. Я дуже поспішала, та не через ту дурепу, яка могла звернутися до поліції через свою роздовбану таратайку, а через те, що до роботи слід було стати негайно, завтра, у перший день листопаду. Та я вважала за краще бути там принаймні за день до строку – воно з усіх боків краще, і господарі оцінять мою завбачливість і старанність, і я спокійно роздивлюся, що там і як, і ніяка мала наволоч мені не заважатиме.
«А може, й справді, взятися до роботи, - міркувала я дорогою, що вела мене в глушини штату Нью-Йорк. - Дбати про дітей, догоджати їхнім батькам, чесно заробляти та жити спокійно?» Я уявила собі таке життя впродовж десятиліть, і мені аж млосно зробилося: та ні за що! Краще я ризикуватиму, гратиму не за правилами, ходитиму по лезу, та одного дня зірву такий куш, аби до кінця днів вистачило. І я тиснула на педаль газу, аби якнайшвидше дістатися до маєтку моїх нових наймачів.
Тим часом яскраво-синє жовтневе небо спохмурніло, а за півгодини з півночі насунула чорна хмара, в якій весь час зблискувало та гриміло. Хмара наблизилися до хайвею, який ниткою тягнувся через безкінечні ліси, та зупинилася, ніби поступившись мені дорогою; добрий знак, сказала я собі подумки та відчула знайоме піднесення, яке завжди свідчило, що оборудка буде вдалою. Та щойно я повернула праворуч на путівець, в тій хмарі гримнуло так, що мені аж вуха позакладало, а наступної миті все навколо зникло за струменями дощу. Довелося пригальмувати; за вказівками у люб’язному листі-запрошенні, від хайвею до маєтку миль п’ять – і ті п’ять миль довелося повзти черепашачим кроком через зливу, яка шаленіла та не вгамовувалася ні на мить. Нарешті черговий спалах блискавки осяяв велетенські, навстіж розчахнуті ворота, до яких прямувала дорога. На світлині, яку я знайшла у конверті із запрошенням, маєток мав охайний, доглянутий та елегантний вигляд, але у примарному світлі блискавки мені здалося, що ворота ледве трималися на своїх петлях, а ще їм бракувало догляду садівника. З тих пір, як зробили те фото у конверті, нероба-садівник дозволив якимсь витким рослинам обплести ті ворота аж до самого верху. Я заспокоїла себе тим, що при такому освітленні не диво побачити й самого вершника з сонного виярку; до того ж, за ці п’ять путівцем і ще бозна скільки миль шосе я не зустрічала інших автівок; ворота відчинено, отже, тут чекають, і чекають саме на мене.
І справді: щойно авто чхнуло востаннє перед дверима маєтку, вони відкрилися. У яскравому світлі, яке струменіло з будинку, виникла чоловіча постать із неосяжною парасолькою у правиці. Я спостерігала за нею, не намагаючись вийти з авто або навіть відчинити дверцята; постать наблизилася до автівки, а дощ перестав періщити по її даху та склу – таку велику парасольку тримала постать. Дверцята розчахнулися, мені запропонували чудово доглянуту чоловічу руку з довжелезними красивими пальцями, а владний низький голос із на диво виразним іноземним акцентом пророкотав наді мною, наче ласкава варіація того грому, що супроводжував мене останні милі:
- Вітаю в маєтку ван Гутенів, міс Готторн! – і я прийняла ту прекрасну руку, вибралася з автівки та рушила до дверей; дощ і далі лютував навколо, але жодна краплина мене не торкнулася. Мить – і ми увійшли до маєтку, двері зачинилися та відсікли і плескіт дощу, і гуркіт грому, який тепер лунав ледь чутно. Неосяжний передпокій освітлювали свічки – багато, сотні свічок лили золотаве світло на розкішне оздоблення передпокою. В таких палацах мешкають справжні багатії, подумки сказала я собі, та нарешті роздивилися того, хто мене зустрів. Це мав бути сам господар, Дерек ван Гутен, який підписав запрошення: неможливо уявити собі слугу або навіть дворецького з такою шляхетністю в кожній рисі обличчя та постаті, та ще й вбраного з бездоганним смаком і надзвичайно дорого – от вже на чому, а на цьому я знаюся, фах того вимагає. І я звернулася до нього:
- Дякую, пане ван Гутен, що зустріли мене. Жахлива нині погода. – Обличчя господаря осяяла слабка, майже примарна посмішка, що вибачилася за погоду, а його права брова здійснила один маленький рух, який підтвердив мої припущення щодо його особистості та повідомив, що про мої валізи подбають. А далі ван Гутен запросив слідувати за ним; ми піднялися широкими мармуровими сходами, пройшли кількома величезними кімнатами, також яскраво освітленими сотнями свічок, і опинилися у білій із золотом їдальні, посеред якої стояв довжелезний, накритий на двох стіл. Господар відсунув мені стілець, я сіла, він вмостився на іншому кінці столу та жестом запросив до вечері. Я страшенно зголодніла за день у дорозі та воліла би накинутися на їжу, але варто було себе стримувати. Так! Тут варто робити все правильно, терпіти голод, холод, біль і все, що доведеться. Здається, якщо доля десь і ховає той куш, на який я ставила все, то саме в такому маєтку. І я не торкнулася їжі, а келих із вином лише приклала до губ, не скуштувавши; втім, я відчула неймовірний аромат напою, який, мабуть, сотню років зберігався у найглибшому льосі якогось заморського монарха. О, такий трунок вдихати та вдихати, аж до запаморочення, але бізнес є бізнес, а запаморочення йому завада, тож я відставила келих подалі та подякувала господаря за «вечерю». Він посміхнувся у відповідь своєю примарною посмішкою, здається, цілковито байдужий до їжі та напоїв, а я запитала:
- Коли я зустрінуся із маленькими панами і паннами ван Гутен? – і всім своїм виглядом дала зрозуміти господареві, яка це для мене радість, відповідальність і честь.
- Своєчасно зустрінетеся, маю сподівання. Адже саме для цього ви тут, міс Готторн… чи не так? - приязно прогуркотів ласкавий грім із іншого кінця столу, а надворі в цю мить так спалахнуло та бахнуло, що гуркіт досяг навіть цього затишного покою, а вогники свічок затріпотіли. Ван Гутен не звернув на це жодної уваги та запропонував:
- Випийте ще вина, міс Готторн, випийте ще, і я покажу вам будинок і ваш покій. – І він чекав, доки я знову торкнуся губами свого келиха, а тоді підвівся, відсунув мій стілець, запропонував мені правицю та жестом запросив на прогулянку маєтком.
А маєток був неосяжний; кімната за кімнатою, покій за покоєм, сходи за сходами, анфілада за анфіладою – ми подорожували крізь фамільний палац ван Гутенів, який вони, покоління за поколінням, дбайливо розбудовували. Вони наповнювали його меблями, килимами, порцеляною, картинами, скульптурами та, напевно, коштовностями, аби одного дня сюди потрапив справжній поціновувач розкошів, поціновувач-хижак, який знається на тому, як ними заволодіти та обернути на радості життя, які дехто вважає примарними та скороминущими, дехто, та тільки не я…
Тим часом ми зробили будинком коло та знову опинилися в передпокої. Господар підійшов до темного, майже чорного прямокутника на стіні та пояснив, що це портрет засновника маєтку та всієї династії; вангутенового пращура годі було роздивитися, тож я дивилася на інші, більш цікаві речі в передпокої, яких тут було досхочу. Ван Гутен заходився розповідати своєю дивною, мало не ламаною англійською, як його невидимий предок прибув сюди бозна коли з Амстердаму, здибався з місцевими індіанцями, через що інші голландці з ним посварилися, а згодом і вбили його як поганського чаклуна, вбили, до речі, у канун Дня Всіх Святих, і цій прикрій події за якусь годинку виповняється рівно...
Я слухала та запам’ятовувала, адже таке може знадобитися для завоювання прихильності, а надто довіри господарів; аж раптом я помітила на полиці каміну довгастий жовтавий конверт із гербом, таким же, як на занедбаних воротах маєтку, та моїм ім’ям, виведеним каліграфічним письмом. Непомітно для ван Гутена я поцупила той конверт і сховала його в рукаві. Коли той завершив розповідь про свого прадіда та ефектним жестом вказав на все навколо так, що той жест охопив і маєток, і ліси навколо, і мало не весь штат Нью-Йорк, я стримано зааплодувала, а тоді попросила вибачити мене на хвилину. Ван Гутен нахилив голову так, аби я отримала і вибачення, і вказівку, де шукати вбиральню, я зробила щось на кшталт кніксену у відповідь та мало не побігла у вказаному ним напрямку.
«Дорога міс Готторн, вітаю Вас у маєтку ван Гутенів.
Я переконаний, що міс Сіммонс належним чином поінформувала Вас про характер Вашої роботи в родині Ван Гутен і всю відповідальність покладених на Вас завдань. Не маю жодних сумнівів, що міс Сіммонс довела до Вашого відома абсолютну та незаперечну необхідність прибути до маєтку за жодних обставин не раніше 1 листопада. Наша родина з певних поважних причин щороку залишає маєток у передостанні дні жовтня та повертається опівдні 1 листопаду, у День Всіх Святих.
Втім, якщо Ви читаєте цей лист, Ви опинилися в маєтку раніше. З огляду на бездоганну репутацію міс Сіммонс та точність наданих їй інструкцій, доходжу висновку, що Ви діяли або легковажно, або зловмисно. Будь-яке моє припущення свідчить про Вашу непридатність до виконання роботи няні в родині ван Гутенів. Водночас доля, яка тепер на Вас очікує, є такою страшною, що я відчуваю до Вас виключно сум і бажаю Вам лише одного. Нехай Господь врятує Вашу легковажну або зловмисну душу, яку Ви самі занапастили, та дасть сили гідно пройти ті страшні випробування, які тепер на Вас очікують з Вашої власної провини. Втім, додам, що порятунок іще можливий за умови, що Ви не вживали в будинку їжі та напоїв, але з огляду на Вашу легковажність або зловмисність, я виключаю таку щасливу для Вас можливість. Ані на моїй пам’яті, ані за спогадами моїх попередників, такого щасливого випадку ніколи не ставалося. Мені дуже шкода, міс Готторн. Прошу також належно оцінити мою з Вами відвертість, адже будь-який розголос міг би нашкодити репутації родини ван Гутенів; тепер Ви знаєте, що на Вас очікує, а моя совість спокійна.
З цим залишаюся щиро Ваш, Дерек ван Гутен»
Що за маячня? Невже мешканці такого маєтку здатні на ідіотські розіграші а-ля Геловін? Невже би вони витрачали зусилля на те, аби розіграти мене, особу, не рівну їм в усіх сенсах? Розігрувати, дурити, лякати простолюдинку? Ні, таке годі собі уявити, а я добре знаю: як щось неможливо уявити, воно й статися не може, особливо, коли йдеться про всі ці суспільні умовності, канони та решту дурниць вищого світу. Отже, справа тут в іншому, але в чому? Я ні на мить не припускала, що цей лист вартий довіри, але вже був час повернутися. А ще - з’ясувати, що задумав цей Дерек, а як це не Дерек, то хто це такий і чого він хоче; та понад усе мені хотілося забратися звідси якнайдалі – здається, доля все ще не посміхнулася мені, а такий чудернацький початок справи не віщує прибутків. Але дамо долі ще один шанс. Я ще раз пробігла очима лист і зупинилася на словах про їжу та напої. Я пригадала дивний запах вина, який хотілося вдихати знову та знову і мало не повірила в те, про що йшлося в листі. Та ні, це повна маячня! З іншої сторони, я справді нічого в будинку не вживала; може, моє щастя – просто вибратися з цієї халепи? Я сховала лист у кишеню та повернулася до передпокою.
А передпокою вже не було. Розкішне, осяяне сотнями свічок приміщення перетворилося на брудну смердючу півтемну печеру, посеред якої палало вогнище. Над вогнищем булькотів казан, а навколо стовбичили страховиська всіх ґатунків і різновидів і потихеньку співали невідомою мовою; той, хто був Дереком ван Гутеном, лишився впізнаваним, але вбрався в дрантя, нап’яв на голову якусь дивацьку корону з пір’я, намастив обличчя та руки якоюсь мерзотою, що світилася в темряві, і тепер сунув до мене, вигукуючи казна що та простягаючи до мене сяючі долоні з бридко довгими пазуристими пальцями. Страховиська шкандибали слідом, а з чорних глибин печери лізли все нові й нові страшки.
Ні, це ж просто посміховисько. Я мало не порснула сміхом: в нас час намагатися лякати таким чином будь-кого, навіть і самотню дівчину, навіть у загубленому в лісі маєтку за дві сотні миль від Нью-Йорку… Якщо це святкування Геловіну, то ван Гутени ставляться до свята аж надто серйозно. Я не мала жодного бажання грати в ці ігри, але й вибору іншого я поки не бачила. І я твердо сказала ван Гутенові:
- Я не їла твоєї їжі та не пила твого трунку!
Що тут із ними сталося! Страховиська вили на всі голоси, рвали на собі чи то одяг, чи то шкіру, падали долі, билися в судомах і вивергали на брудну підлогу щось дуже схоже на нутрощі. З казана аж до стелі печери здійнявся стовбур рідини, що зеленаво світилася, постояв так деякий час, а тоді опав навсібіч, окропивши всю погань, що викаблучувалася на підлозі, і та погань вмить обернулася на пару та розвіялася – оце й справді було ефектно, чистий Голівуд, тільки краще, і я мало не зааплодувала ван Гутену і Ко. А він, до речі, закляк посеред того гармидеру, не зважав ні на що, а тільки дивився на мене величезними очима, що сяяли, мов той фонтан, що здійнявся з казана. Коли вся його свита згинула, окроплена водою з фонтану, він застогнав і розідрав сорочку на грудях – і там, де серце, стирчав грубий дерев’яний кілок. Та після ефектного розвіювання сотні страховиськ це було надто просто, і я вирішила припинити гру:
- Добраніч, пане ван Гутен! – і тут він знову мене вразив акторською майстерністю, тому що розсипався на попіл, звідкись повіяло вітром, який закрутив той попіл у маленьке охайне торнадо, а те торнадо подалося до казана, казан його всмоктав і провалився у вогнище. А далі вогнище спалахнуло так яскраво, що засліпило мене, і на якусь мить все зникло перед моїми очима, а потім на мене линуло зверху крижаною водою, а над головою загуркотіло.
Зір, мабуть, повернувся, але навколо була суцільна темрява, тож користі від того було ніякої; періщив дощ, завивав вітер, зверху гриміло, а під ногами чвакало – я стояла на розкислій драглистій землі мало не по кісточки у холодній дощовій воді. Коли в небі знову зблиснуло, я помітила, що стою за кілька кроків від своєї автівки, та прожогом кинулася до неї. Дякувати Богові, мотор загарчав, щойно я повернула ключ, і я рушила до воріт; у світлі фар і блискавок я помітила рештки стін, але ніякого маєтку вже не було. Не зупиняючись, я торкнулася кишені: лист Дерека ван Гутена був на місці.
…Відтоді минуло вже багато років. Я давно відійшла від будь-яких справ і просто насолоджуюся життям. Де саме, під яким ім’ям – моя головна таємниця, про яку знає лише мій адвокат – або гадає, що знає, але це не суттєво. А суттєво ось що: щороку в останній тиждень жовтня він надсилає повіреному у справах родини ван Гутенів конверт. В тому конверті – фото маєтку, що додавалося до запрошення; то не оригінал, ясна річ, а одна з тисяч копій, знятих з того фото, запрошення, листа Дерека та фото розтрощеного маєтку ван Гутенів, яке я зробила ясного ранку 1 листопада одна тисяча дев’ятсот… втім, неважливо якого року; зробила та надійно приховала по всьому світу. Спершу на звороті фото писали слово «розголос», але за наполяганням одного з моїх адвокатів робити це припинили. Адже і без «розголосу» ван Гутени щороку виплачують мені таку суму, яку я завжди називаю одним коротким словом.
«Куш».
жовтень 2019 року
ID:
850226
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.10.2019 13:58:31
© дата внесення змiн: 05.10.2019 08:18:41
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
просто відірватись не могла 
