Я спізнився на вірш, що прочитаний був не тобою,
Хоч останній рядок під склепінням вечірнім звучить.
Я спізнився на дощ, що пройшов мимохіть стороною,
Тільки краплі на листі затримались раптом на мить.
Все невчасно, даремно - і хто тут, скажи, не наврочив!
День ще тільки почався, а вже добігає кінця.
В надвечір'ї туман огортає міста неохоче,
У якому зникають будинки, дороги і я.
Ти казала: запізно! Годинників стрілки спинились,
Загубився в галуззі надії останньої пазл.
Раптом розкладом всі поїзди на землі помилились,
І несуть пасажирів до станцій далеких без назв.
І, припавши до вікон, я жду, хоч вже знаю, запізно,
Коли пам'ять, неначе полин, запашна і гірка
Пронесеться над полем забутої Богом вітчизни,
Як несказане слово з останнього вірша рядка.
З ким не буває, той не співчуває. 
