щось неминуче примусило
спинитись
обабіч твоїх воріт
розпачливе світло вихлюпувалось із погляду жінки
що носить в терновім мовчанні світ
за межею щастя
кімнатних рослин
і коливання слідів
хрипло гугніла драглиста пам'ять
перебутої вчора війни
Маріє
твої парадигми життя
голосом тихим затримались на потрісканих стінах
у старій фотокартці
де молоде подружжя тримає на колінах дітей
і чекає Різдва
ти
зрослась із чорною хусткою зим
білим порухом тиші
щоб приручити смерть на єдину годину
заради пари зелених очей
що неустанно стережуть розпашілі спогади твоїх всемогутніх обіймів
на пожовклій світлині життя
хто тримає тебе у тягучому вітрі?
як загубленість літер
німий телефон
і роз'ятрене небо
ночує з тобою так віддано
й щемно
наче перше причастя
чи
сповідь дітей
несходима пустеля безмежної туги
лягає у ноги
вкриваючи розум бренькотом миль
що долаєш щоденно у пошуках
ліків
загоїти війну
і залишити мрію
прокинутись завтра
щоб чолом обігріти той образ сім'ї
свій космос і свою молитву
врятувавши її
хоч на ще один день
і в тому
вже щастя
