Зимова ніч; чомусь не спиться.
Осяде швидко рій думок.
І як тепер від них звільниться,
Ще жебонять, немов струмок?
Мені шепочуть щось на вуха,
Я розумію їх підчас.
Не завжди все ж хотілось слухать,
В тупик заводили не раз.
Думки свої я поважаю,
Питаю в них, як маю жить?
З-за них бува недосипаю.
Як часто можуть обдурить!
Навколо мене все літають,
І кожна з них - моє життя.
Одні, буває, душу краять,
Других не взнаєш допуття.
Про сон не думають вже очі.
Ти поринаєш в їхній світ.
Чомусь недоспані ці ночі,
Тупцюють часто край воріт?
Думки присядуть край вікна,
Я відчуваю їхній погляд.
І хай навколо лиш пітьма,
Вони зі мною завжди поруч...
Гарно, Надійко! 
З таких думок і народжуються прекрасні вірші як цей! 
