Християнство як нова течія ідеології виникло у І ст. н.е. у Палестині. Його засновником вважається Ісус з Назарету, котрого ще іменують як Син Божий. На той час його вчення про людину і її стосунки з божеством були космічно революційними. Саме через це він вступав із ортодоксальними вчення, котрі в той час панували у Юдейському середовищі. В кінцевому результаті це призвело до арешту, смерті і як зазначають пізніше апостоли – воскресіння з мертвих. Основним критерієм, котрий відрізняв нову ідеологію від решти було новітнє розуміння людини як найвищої істоти, котру Всемогутній Бог створив за своїм зразком і котру прагне бачити поруч себе у іншому вимірі – небі.
Пізніше, коли вчення набирає велику силу прихильників і стає по суті провідною силою в політеїстичному світі Римської ідеології, починає створюватися ієрархічна структура. Ієрархія – це поділ на вищі і нижчі чини, суворий порядок підлеглості нижчих щодо почади або чину вищим, в котрій діють вертикальні закони субординації. Отже, із спільноти людей, котрі переживали разом всі труднощі виходять на перед певні особи, котрі начинають створювати модель вертикальної влади на зразок державної.
Коли у 313 р. Костянтин І визнав християнство Міланським едиктом, то це вже була цілком сформована структура із своїми лідерами та певними релігійними елементами. Отже, що визнав Костянтин даним актом? Перед тим як говорити про це, треба чітко визначити що таке релігія і чим вона відрізняється від віри. Отже, релігія - (від лат. relegere – знову повторити, religari – з’єднатися) – це особлива система світогляду та світосприйняття окремої людини або групи людей, набір культових, духовних та моральних цінностей що обумовлюють поведінку людини. Натомість віра це – психічний (ментальний) стан визначеності, протилежний сумніву. Як бачимо між релігією і вірою, навіть на науковому рівні, є глибока різниця. Якщо остання є внутрішньо потребою і особистісним виявом внутрішнього психо – фізичного стану, то перша є формою цілком логічного, структурного та суспільного ладу, поряд із диктатурою державної сили. Таким чином у славнозвісному Міланському едикті Римський деспот визнав релігійну форму а не віру. Тим самим створивши передумови для підтримки своєї тиранії цією релігією. Отже що було визнано цим едиктом? Він передбачав компенсацію втраченого християнами майна під час переслідування. Далі він проголошував як уже зазначалося християнство релігією. Звідси і пішла проблема. Бо далі замість християнства як віри починає свій шлях християнство як одна із релігійних форм. Інакше кажучи, із філософської концепції після 313 р. нічого не залишається і фактично переходить у площину релігійної формальності.
Від тепер дотримання певних догм, котрі продують лідери новоствореної релігії, є найважливішим у християнстві. І якщо навіть у всіх чотирьох канонічних Євангеліях вказується на аспект віри як основу і фундамент у християнському розумінні пізнання Бога та з’єднання з ним через переосмислення, то тепер це стає не так важливо. Віра заступається обрядом, а стосунки з богом переходять у площину стосунків із релігійною ієрархією. Наскільки людина живе згідно ідей визначених ідеологами (теологами) настільки вона може розраховувати на своє спасіння після смерті. Тепер визначальним стає слово куратора певної округи (єпископа) а не згідно головних принципів на котрих засновано саме християнство як ідеологія. Саме цей акт по відношенню до самого вчення став його домовиною а не «можливістю вийти вперед» як про це в один голос виспівують про релігійні лакеї.
Таким чином ми отримали релігію, котра стала не лише зовсім далекою від своєї першооснови але й дуже зручним знаряддям у руках політики імператорів та інших можновладців на довгі століття аж до нашого часу.
З іншого боку вийшовши із так званого «катакомбного» періоду і втративши зв'язок із першоджерелами нова релігійна система почала наповнюватися різнорідними культами, запозичуючи їх з інших релігій. Замість головного завдання – служіння іншим і проповідуючи концепцію «доброї новини» її носії перетворюються на релігійних жреців – священників. Ці нові гібриди християнсько – юдаїстичної – язичницької релігійної системи(монотеїзм+політеїзм) стають основою в спільнотах, а замість колишньої соборності і братерства тепер діє цілком юридична державна чітка структуральна машина. Потроху починають підмінюватися і основні поняття. Так у IV ст.. н.е. на світ появляється ідея про «первородний гріх», про котрий ніде не згадується у основному положенні самого християнства – Новому заповіті. Про це також мовчать і більшість авторитетних «святих отців церкви». Тоді звідки з він виник? Батьком цієї історичної ідеї є Аврелій Августин, котрий у своїй суперечці із пелагіанами (стверджували що кожна людина сама здатна вибрати між добром і злом. Роль Ісуса це показати добрий приклад) ввів це нове поняття, щоб довести свою правоту. Фактично, не бажаючи визнати власну не спроможність довести протилежне цей католицький святий створив нову ідею, згідно котрої ми від самого народження є вже не «надто схожими на Боже творіння».
Наступним кроком стало прийняття чисто юридичної відповідальності за так звані «гріхи». По суті кожен «грішник» тепер мусив «заплатити» за свої вчинки. А оскільки грішником є кожен, то ніхто не міг уникнути строгого церковного ока. Це спричиняє появи все нових культів, перебраних із політеїстичних релігій. Роль самого засновника Ісуса тепер теж змінилась, навколо особи котрого почалися точити дискусії, спори, справжні війни. І як завжди ідея провладної верхівки перемагала а тих, хто мав іншу думку тепер почали відлучати від структури і життя в «церкві» загалом. Те, що в офіційних церквах отримало клеймо єресі, мало своє підґрунтя. Будь – яка інша думка була конкуруючою з панівною і могла повністю звернути підхід до осмислення самої концепції. Тому кожен незначний прояв суворо заборонявся і зразу приглушувався на самому початку. Так було спалено Яна Гуса, Джордано Бруно та інших бажаючих бодай якось змінити русло релігійної ідеології. Доречі, сама інквізиція була створена виключно для того, щоб визначати «невгодних» і «інакомислячих» та видаляти їх в прямому значенні цього слова. Інквізиція це був суто внутрішньо церковний репресивний орган. Чи не нагадує це чисто державний апарат того часу? А ідея вище згаданого Аврелія Августина про поділ влади та пріоритетність «духовної» влади папи над короною «світської» влади, дала можливість перетворити будь – якого духовного князя перетворити на світського правителя а разом із тим переплисти ці дві взаємно виключені позиції. Це чітко видно було на прикладі механізму у Візантійській державі. Так званий цезаро-папізм перетворювався на подвійний деспотичний універсалізм без права оскарження з ідеологічною думкою про непомильність. І будь – хто, хто піддавав цю ідею сумніву мусив бути усунутим із суспільства, як не бажаний елемент. Такий підхід тепер не мав жодного відношення до справжньої ідеї християнства. Більше того він був жорстокою окупацією людських сумлінь. Бо всі мали вірити в непогрішимість як церковного ієрарха так і світського володаря (князя), котрі тепер ділили між собою всі фінансові потоки і могли безперешкодно посилювати гніт народу. Замість основного принципу, котрий формував всю ідеологію християнства: «Ідіть і зробіть учнями всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи все те, що я вам заповідав..» (Мт.20.19-20) 15 і ще : «І казав Він до них: Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує й охриститься, буде спасений, а хто не ввірує засуджений буде.» (Мар.16:15-16) тепер постав новий, котрий проголошував принцип «Ми – намісники Бога на землі!» і «ми чинимо суд». От вам і протиставлення. Висновок робіть самі. Хто є хто пізнається по своїх вчинках.
А ми рухаємось далі. І на черзі наступна цікава річ, котра повилася в християнстві після його становлення як релігії. Це культ. Отже, культ (від лат. Cultus – шанування, поклоніння, і colo – почитаю, обробляю) – це шанування предметів, реальних чи фантачних істот; схиляння перед чимось або кимось. Простіше кажучи культ – це поклоніння. Але поклоніння чому або кому? Чи потребує вічний, надпотужний Розум, котрий створив актом свого буття всю площину реальностей і підтримує все життєдайністю одним лише процесом свого мислення, культового поклоніння?
