Він ішов по дорогах туманних
У безодні думок, як у тіні,
Голос серця волав спонтанний:
"Де ж знайти тебе, мій месіє?
Де ж ти бродиш, коли так потрібен,
Чи існуєш ти в просторі-часі?
Бо життя моє рухнуло ніби,
Я немов неживий наразі".
Він ходив-блукав повсюду,
Він шукав сенс життя у всьому,
По дорозі траплялися люди,
Та вони додавали лиш втоми.
І похнюпивши голову гірко,
Він доплентав до краю прірви,
Голос тихий почув й спокійний:
"Ти печаль з свого серця вирви!
Є в житті й перемоги, і втрати,
Є в житті і страждання, і болі.
Є нещастя жахливо багато,
Та немає лихої долі!
Доки будуть думки сумними,
Доки буде печалі багато,
Ти не впораєшся із ними,
Не пізнаєш, що таке свято".
Озирнувся він наоколо -
Ні душі навкруги, нікого!
Звідки ж голос лунав той до нього,
Якщо поруч так пусто і голо?
І осяяло його прозріння,
Що була то душі його дія,
Він творець свого воскресіння,
Він і є свій власний месія!
