Привіт, поламана людинко,
Роздроблена на тисячі кусочків,
Мрійнику, тупе, примаро,
Кожен із вас належить до окремих світів.
Вам подобається як несе вас ріка
І як спопеляє весняне сонце?
Ви колись бачили, щоб за вітром взлітав літак
І без хвиль жило царство водне?
Чи ж не пора позакривати роти
І припинити шукати сенс життя?
Візьміть або віддайте себе в руки!
У руки, які врятують вашого серця биття...
Гляньте угору! Хіба ж не краса?
Хіба не задовільняє вас тутешня природа?
А вночі ще більше чепуряться небеса,
Бо, мабуть, святкують чиєсь новосілля.
Вам ще зарано туди летіти,
Ще не маєте крил.
Ви ще не встигля життя посмакувати,
І без вас достатньо могил.
Тиша знає, коли їй прийти слід,
Вона завітає без гостей, одинока й мила.
Вона не ступить через поріг,
Лише запросить на ваше новосілля.
Вручить дарунки, які ви заслужили:
Крила, роги, землю чи кайдани.
Залежить, що ви на землі зробили...
Чи дали комусь крила, чи наставили роги.
Збирайте свої осколки, почуттів шматки!
Вилязьте зі своїх світів, могил і склепів!
Такого воскресіння ще ніхто не бачив.
Живіть до останнього видиху почуттів.
