Все у всесвіті має свою опору.
Одній сиротливій хмаринці,хіба, притулитися ніде.
У порожнечі небесній зникає,
не дочекавшись закінчення дня.
Коли ж ранкова заграва,
розкриває нічні тумани,
одразу пташині зграї, летять одна одній у слід.
Пізніше за всіх, повільно, із лісу лунь вилітає
та уже незабаром вертається він назад...
У міру сил і старання ішов і я битим шляхом,
але хіба не тим самим на злидні себе прирік?
Утім, якщо справжність серця тільки отак впізнаєш,
що тоді з того всього, до чого тоді печаль?
