В твоєму небі. Пастка чи провина?
В моїх безжальних днях швидка ріка.
Для чого ми спіткнулись об каміння
стіни отої, що давно хитка?
В твоїй пустелі. Мандри чи поразки?
Але вже шлях подоланий ледь-ледь.
Чому нам захотілося так казки
і в порожнечі літ знов відшукати слід.
Я бачу більше, - небо догорає..
І сонце бавиться в зеніті днів сліпих.
А може це в уяві я благаю:
прийти й зостатись, мріями зрости.
Цей світ такий напрочуд дивовижний;
та в ньому загубились дві душі.
Нас з'єднує тоненький вузлик - відстань..
Але вона така нікчемна. Не спіши..
Покинути усе. Пробачать люди,
вони сліпі для правди. Знаю я.
Тебе так вперше так благають губи,
щоб ти зостався в серці для життя.
В моєму небі. Досі безгоміння.
Душа ледь чутно крила відроста.
Ми два єдиних янгола надії,
для нас неправди заздрощів нема.
Та знову важко так піднятись вкотре,
коли болючий дощ розлуку позича.
Тобі хотіла знову я зізнатись,
але ти знаєш, все чого нема.
До тебе я летітиму крізь далі,
крізь неба шлях, чи промені зірок.
У тобі я натхнення позичаю, а ти?..
Давно вже ділиш серденько на двох.
І впевнена: ми бачимо спасіння -
нічого не забудеться крізь час.
Лиш щастя бачитиме посмішки ці дивні, -
триматимеш в руках мене щораз.