Я руйную спогади про тебе, ніби древні храми.
Ти – згусток болю в мені, ти – мої на зап’ясті шрами.
Ти – малюнок на склі, ти – несправджене передбачення.
Туго вріс ти між ребер, а інше – не має значення.
Твій Бог – нахабний і впертий, на ключиці в нього змія.
Він стоїть за спиною, називає мене на ім’я.
Знає кінцівку, сюжет, але не пам’ятає пролог.
Каже, що хепі-енд – занадто банально для нас обох.
Переконує, що залежність – це форма любові.
Я злюсь, зупиняю його поцілунком на півслові.
Ми голосно кохаємось в підвалі світобудови.
Одна куртка на двох, до ранку про сенс життя розмови.
Він каже, що це не зрада, бо насправді він – це ти.
Боляче стискає стегна, як землю бетонні мости.
Його пальці – мов лезо. Дотики – голками під шкіру.
Вдих-видих. Розтисни кулак, я вводжу тобі віру.
Якщо він – це ти, чому й досі так невимовно болиш?
Якщо довго тліти в собі – колись неодмінно згориш.
Він не стане тобою, він – в моє тіло тридцятий цвях.
Триматиму його поруч, доки ліжко моє в синцях.
Ти рахуєш зірки і окреслюєш всесвіту межі,
Ти спиняєш річки, гасиш подихом усі пожежі.
Лиш єдина стихія тобі непідвладна роками:
Ти ніколи не спиниш того, що триває між нами.
