Шукати стежки між стежинами – то моя доля вже,
Бродити лісом поміж темінь, шукати згублені життя,
І твої руки гріти серцем, чути холодні почуття.
Я плив вітрами по долинах, по темним рікам між дубів,
Я відчував із лісу голос, немов тривожний, тихий дзвін,
Я відчував неспокій, сумнів, немов усе поглинув тлін.
Я бачив лиса, бачив вовка, глибокий океан очей
Глядів на мене, наче я забрати їх прийшов сюди,
Як ніби я сквернив щораз їхні зелені ще плоди.
І подих чистий, благовісний зійшов на мене, як роса,
Ті очі вірять в правду сліз, слова для них усіх – ганебні,
Тривожать їх діяння кровні, поступки хибні, непрощенні.
Я ворог людства незнищенний, мене приймає лиш коріння,
А в цьому мареві страшному дерева злісні точать бунт,
Тебе схопили й не відпустять, і тягнуть в сирий, темний грунт.
Я миттю сон лихий покинув, та вірних слів не підібрав,
Мій світ в глибоких роздумах зірвався нанівець,
Не хтів я бачити у сні гіркий, не свій кінець.
Не відрізняв я сну від яви, росою чути навкруги.
Чому я бачив ці картини, немов пророчив забуття?
Хіба я мав бродити лісом, шукати згублені життя?..
Остап Лагойда (21.01.18)
ID:
772582
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 21.01.2018 15:17:54
© дата внесення змiн: 21.01.2018 15:17:54
автор: Sir Agravain
Вкажіть причину вашої скарги
|
