Справжнє лице унії. Святий душпастир чи фанатичний деспот?
У базиліці св. Петра в Римі знаходяться останки одного із українських релігійних лідерів нової унійної церкви. А все почалося із того, що у 1596 р. більшість православних єпископів Київської митрополії підписали своєрідну угоду із Римом, так звану Берестейську унію. Сама по собі унія не міняла нічого у повсякденному житті нижчого духовенства.
Однак, з іншого боку це мало доволі велике значення для обох сторін. На момент підписання Київська митрополія, попри всі внутрішні непорозуміння і війни, підпорядковувалася Константинопольському патріархатові. Останній через падіння Візантії у 1453 р втратив будь – який реальний вплив на життя своїх «підопічних» поза Османською державою. Та це не могло бути приводом для такого кроку збоку васала( в середньовічному політичному співвідношенні васал – сюзерен; митрополит – патріарх). І звісно не було. Фактично, з моменту падіння Константинополя і до прийняття Берестейської унії пройшло 143 р. а це погодьтеся далеко не малий термін. За цей час при бажанні можна було б знайти час для об’єднання( як це багато прихильників унії кажуть). Іншими словами: якщо би реально стояло питання так збереження християнської віри котру нам так солодко нав’язують ще від 988 р. то часу було більше аніж досить щоб зробити цей крок набагато швидше. Тут стояло зовсім інше питання.
У католицькій Польщі православні служителі вже не мали такого панівного становища як це було при Київських і Галицьких князях. Фактично, тепер вони ставали не провідною кастою а звичайними смертними поряд із іншими. І їм це явно не подобалося. Але спочатку, доки ще жили удільні князі були великі надії що все повернеться до свого старого стану. Але з часом усі почали розуміти що Польща що раз то сильніше прибирає до рук владу і ніякої не те що не залежності а бодай автономії годі сподіватися. Крім того, в усіх конфліктах великою рушійною силою є фінанси. І що їх більше то сильнішим буде конфлікт. Так було і цього разу. Церква на Русі не була бідною. Як і у країнах заходу вона мала великі посілості: землі, рабів, майно. Тепер же все це поступово переходило до рук інших релігійних працівників. Польща, як держава католицька, дозволяла на окупованих землях( особливо Галичини) розміщуватися і розвиватися католицькій структурі. В деякій мірі це мало своє не лише про панівне значення. Візьмемо той факт, що на той час православні служителі були в край поганому як моральному так і науковому стані. Це була церква п’яниць, двоєженців, грабіжників, неуків і їм подібних. Та з іншого боку у 16 ст. Петро Могила показав що можна дати раду із цим строкатим «континентом» самостійно. Було би бажання. Тобто, по факту це теж не був аргумент.
Питання стояло виключно у владі і грошах. Відколи православна митрополія опинилася у політично-релігійній опозиції її надходження зменшувалися. Люди маючи альтернативу переходили до римо-католиків(втім ситуація подібна дещо і зараз). Король –католик все менш прихильно ставився до опозиційних і «ненадійних» сил. А через підтримку політичного курсу і що взагалі дало нагоду висунути православних поза законом. Отже, сама по собі унія була не спробою примирення між Константинополем і Римом(поруч із Феррарською, Ліонською та Римською уніями) як це розспівують про унійні лакеї але бажанням зберегти свій статус, вплив і фінансові потоки.
На момент прийняття унії православними залишилися лише два єпископи: Львівський і Перемишльський. І це означало одне – розкол. Якщо би всі прийняли унію то в подальшому можна було б говорити про греко-католицьку церкву як про правонаступницю Київської митрополії. Але в даній ситуації аж ніяк. Тому, що частина(крім цих двох адміністративних одиниць – єпархій, православ’ю вірними залишилися багато нижчих церковних чинів, братства, козаки і прості люди) цієї митрополії залишилася вірною старій адміністративній будові. Тому фактично вийшло, що ті хто прийняв унію з Римом попросту відкололися від Київської митрополії. Навіть якщо вони були на той моменті і в більшості(більшість це ж не всі). І це дало змогу у 1620 р. Єрусалимському патріархові «відновити» втрачену структуру митрополії. От і все. Тобто він лише повернув те, що було втрачено двадцять чотири роки назад в Бресті. І цим поклав початок довгострокового протистояння між «двома дітьми одної мами».
Саме у цей період у Вітебську унійним єпископом стає Йосафат Кунцевич(Іван Кунчич). До 1620 він уже був на цій посаді три роки. За цей період цей «святий душехват» зумів нажити собі масу ворогів як у Полоцьку так у інших містах своєї єпархії. Свою так би мовити освіту (а по суті порядну чистку мозгів) отримав у єзуїтів( котрі славилися не лише прогресивним як для церковників мисленням але й важкою формою релігійної нетерпимості до всього не католицького). Сан священника отримав із рук католицького єпископа(зауважмо! Не від православних).
Обіймаючи посаду архієпископа Кунцевич взявся за «чистку» духовенства. А суть цієї «побожної практики» полягала у забороні священнодійств усім хто був не згодний із його персоною. Такі особисті не приязності переросли у справжню боротьбу. Є згадки, що жителі Могильова навіть закрили перед ним міську браму. Та оскільки Йосафат мав, як тепер модно називати «кришу», то справа була обернута на його користь. Ініціаторів було страчено, усі православні храми відібрано і передано уніатам. Не обійшло це без ще одного прибічника унії – Лева Сапіги.
Проте у боротьбу втрутився Мелетій Смотрицький, рукоположений патріархом Єрусалимським Феофаном. У самій Польщі тепер до православних ставилися вкрай погано. А дії як самого патріарха так і Смотрицького розцінювали як сепаратиські. Та попри все, на Кунцевича почали посилатися обвинувачення щодо переслідування православних. А у 1623 р у Варшаві на сеймі Лаврин Древинський вимагав припинити «звірські знущання» з православних. Саме у його доповіді зокрема згадується і діяльність Йосафата Кунцевича. Документ говорить, що унійний єпископ закриває православні храми, забороняючи не уніатам служити у них. Окрім цього є ще цілий ряд різного роду «не моральних» дій «святого» архиєпископа.
Із листів Сапеги до Кунцевича можна дізнатися про які саме «звірства» говорив на сеймі Древинський. У одному із них Сапега пише наступне: « кажете, що вільно вам не уніатів топити, рубати;ні, заповідь Господня всім месникам суворо зробила заборону, яка і вас стосується… коли замикаєте церкви…коли свавільно зловживаєте милостями і перевагами від короля отриманими…».
Сам же Кунцевич відповідає на все доволі нахабно і всевладно. Він вказує що пів року дозволяв у Могилеві служити православним але за умови що вони перейдуть в унію. А так як ніхто з них не перейшов то закрив храм. Дуже цікава позиція духовного пастиря, котрий мав би піклуватися про душі бідних людей. Однак, є достатньо доказів щоб зрозуміти хто є хто. А для цього досить лише відкрити ту ж таки біблію. І там ми знайдемо образ справжнього душпастиря. Дуже цікаво, що чомусь правда нікому не потрібна. Адже, створюючи образ жертви, його творці забули що існує ще історична справедливість. Провокації з боку самого Кунцевича і його агресивна поведінка є свідченням не "батьківської любові» як це нам подають псевдо біографи а тиранії, фанатичної шизофренії і егоїстичного задоволення своїх, власних амбіцій, по відношенню до інших. Фактично, Кунцевич це тиран, душогуб і «вовк в овечій шкурі». А його агресія по відношенню до таких же самих православних, але лише не об’єднаних унією з Римом, є свідченням хворобливо,ї нав’язливої ідеї утопії. Як релігійний лідер він не брав до уваги справжні потреби простого люду а лише втілював свою ідею будь-якою ціною. Його смерть була викликана не наклепами Смотрицького але власною гордовитістю і абсолютним не розумінням свого призначення. ( Наскільки має бути людина ненависною, щоби змогли її аж не впустити до міста. Тут уже як не крути але факти є фактами. Якби ми цього не хотіли).
Дуже багато русизмів - немає в українській слова ПОПРОСТУ ... Речення будуються з помилками - відмінки не додержано... Але ессе цікаве)) Мої шанування.
Ось так, правдиво і печально... а скільки ми ще не знаємо! всі люди - грішні на цій землі, а святість це лише ілюзія. 
