коли прокидаюся десь в незнайомій кімнаті,
щоразу бачу: світанок не настав.
є лиш тонкий горизонт між нами,
далекий рубіж напівсонного сяйва.
знай, я відчув її поруч уві сні минулої ночі.
постіль моя горить, я злякався, і мусив прокинутися.
і як мені тепер означити межу моєї дійсности?
вона мов змія вислизає, і віддаляється, й шириться.
та я намагався, старався її утримати. –
окреслити, намалювати – й на стіні почепити на згадку:
злови цю живу та рухливу грань, опечися
чи завтра, чи післязавтра,
чи хоч коли, та навіки.
знайомі тіні в цій незнайомій кімнаті
досі тут, наче хочуть, щоб їх упіймав.
здається, вони залишаться навіть тоді,
коли згаснуть всі ліхтарі надворі
і буде розбитися так, як і вчора,
порожньому світанку.
моє особисте кіно триває в моїй голові.
яку мені кнопку натиснути, щоб переграти?
я перегрівся, загрався. зловити рухливу межу,
межу мого сну про неї.
ти вгадала. вона була поруч, я обіймав її,
а тепер, мов чамрений, сиджу тут сам,
і постіль моя холодна
за твором: the walking edge, jethro tull