старий бракон'єр та його дочка
тихо кладуть свої тіні на води ночі.
місяць-молодик волочиться за ними,
а вони собі тягнуть недаремно мережу:
ні допомоги, ні світла їм від нього,
ні добрих порад не треба.
згодом зустрів їх знов на прибережній дорозі. –
старий усміхнувся, немов кепкуючи.
справді, хто я такий, щоб заперечити їхнє право,
що як обов'язок: часом прийти,
роззирнутися в тиші, відхилити закон на годину
і потрудитися, щоб взяти свою рибу?
нам по дорозі. ми йдемо, і ось прощаємося –
вони мені бажають так щиросердо щастя.
в неділю покидаю, наче навіки, цей берег,
і чую, як вони співають там у церкві,
коли мій корабель навіки вже відчалив.
бракон'єрська дочко, ти – корона цієї неділі
і всіх моїх неділь, і решти днів!
дві сотні хоробрих душ підхопили мій плач за мною.
є хата на схилі, де джерела текучих пісків.
полягайте всі, спіте. дайте мені, хай море
віднесе мене там, до країни, що я покинув,
до країни, де гори; де всі горяни – як королі,
а горянки – як королівни;
там мій світ, там лунає трембіта,
що в голосі в неї – лиш неспокій
і любов до своїх дітей.
я вже своє все виконав до заключної крапки статуту.
я помер і в канаві п'яний, і в окопі під аль-алямейном;
і потому ще безліч разів по найдальших куточках світу.
мене показали безліч разів по комп'ютері й по телевізорі,
як ладнаюся йти додому, де горяни, як королі,
де шотландська коза скликає
не вівці, а з неба зорі.
довго, довго, багато, багато
слухняних дітей островів виряджали
не їхні батьки
топтати чужу траву.
де на гору навинуті старі та невинні
віки – як шляхи життя, що ведуть до неба.
ти бачиш когось біля себе, а їй аж далеко йти там:
де завтрашнє сонце скликає вітри
віяти дійсність, і спогади, і мрії в щасливих сльозах;
де ворон літає, шукаючи здобичі
одним оком в минулому, а другим – тепер і тут,
далеко на чорних рівнинах едему.
дитина та жінка моляться вдвох,
щоб скінчилося таїнство вічне ходіння по муках.
вони сподіваються на слово чи хоч на літеру
з-за темного моря; на добру звістку
в розташуванні зірок, чи в очах мовчазної риби,
чи в танцях та співах вітру
тут, де горянин – король, а жінка його – королева,
а королівна – їхня дочка; де старовинні саги
всі на світі зібрала вранішня пісня дударика.
покладіть мене тут, і нехай мене візьме хвилею
додому, до краю, де моє серце.
босий топчу теплий порох своєї дороги.
завтрашнє сонце скликає вітри,
і ворон тодішній знов, як теперішній,
ходить по вітрі, мов по канаті танцюючи,
то високо, то низько поміж горами
нашого едему
за твором: mountain men, jethro tull
ID:
766539
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 17.12.2017 18:09:22
© дата внесення змiн: 18.12.2017 13:01:14
автор: Crystal view
Вкажіть причину вашої скарги
|
