|
Знову паде дощ. Нічого особливого, але це їй подобається, її це чарує й одночасно доводить до божевілля. Це мабуть тому, що вона не така як всі : загадкова, мрійлива, тендітна та граційна - наче квітка, що ось-ось розквітне, й здивує усіх своїми яскравими барвами. Квартирна самотність їй до душі, але краще коли за вікном кружляє свій грайливий танець єдиний вірний друг - дощ. Вона наче знає його мову - мову Небесних сліз; Коли крапельки стікають по шибці утворюючи переплетіння, погляд наче завмирає, серце забивається швидше й швидше й душі хочеться співати, але зупиняє одне...думка сусідів, які є досить непривітними людьми (напевно це через похилий вік). На дворі +15°, в кімнаті +21° - все в нормі, на додачу лиш комфорт та затишок...
Саме усе це надає їй такого дивного і водночас милого вигляду, й цим самим створює враження, що вона - Донька дощу (маленьке створіння, яке якнайшвидше бажає усе дослідити, побачити і відчути). Навіть її очі - маленькі океани, (океани вода яких розбивається об каміння й перетворюється на морську піну - м'яку і чисту) - це наче підказка для інших, адже вони сіро-голубі й у них стільки гармонії й тепла, що слів забракне, щоб описати дивовижне видовище, одразу ж й складається думка, що вона - справжній витвір природи, й сам колір її очей - це і є краплини дощу, що ніколи не піддадуться переплетінню, й спостерігатимуть за своїми побратимами - небесними сльозинками із землі, з будинку, в якому проживає дівчина.
І все ж, понад усе їй подобається дощ. Лагідний, теплий, осінній дощ..
ID:
746920
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.08.2017 11:01:36
© дата внесення змiн: 20.08.2017 11:01:36
автор: Mary_S
Вкажіть причину вашої скарги
|