сьогодні прокинувся хворий на цілу голову.
наснилося, мене змели, а тоді ще й здмухнули зі столу;
тисячі й тисячі людей гукали моє ім'я –
відвернувся, знову заснув. ні, кажу, це не я.
переверніть мене та поставте на ноги;
розверніть мені голову так, як була,
бо вона вже, мов після аварії велосипедний руль;
чи збудіть мене, чи увімкніть, – чи набийте на лобі гуль.
сьогодні прокинувся в пеклі. проснувся –
бачу, вже й диявол від мене відвернувся.
це нормально? всі мої друзі вже там,
їм ніколи вже ні спати, ні журитись дурним життям.
кажуть мені: не марнуй ні часу, ні грошей, ні сили –
приєднуйся до нас тепер у слушний час
і не кажи, що ми тебе не запросили.
переверніть же ж мене, кажу:
нехай відпочину, бо все аж біжу та біжу.
поставте на ноги та відступіть там далі –
як вдарю я землю ногами, аж зариплять сандалі.
все, що я вмію – стругати мої помилки,
все, що роблю – то на благо; я все роблю навпаки.
виходить пісня з ночі, як-от з машини дівка.
я її знаю, вона – моя давня бухарська жидівка,
вся у відлуннях романтики. люди, ніхто не знає,
чи повернеться – просто йде, і де треба за ріг завертає;
і вже не так відлунює, як навіть і позавчора.
може, там глина й пісок, а може, зламала підбора.
сьогодні прокинувся – і сторопів:
повна хата людей, і немає грошей,
і не можу в'язати слів;
піду пошукаю м'яса, запрошую на шашлики;
все що я вмію – то зрештою попіл та порох;
всі коханки мої – ось мої ж таки помилки,
а я сам, ніби чорт, весь народ мені ворог.
тиші, народе. я їх згадаю швидше, ніж ти.
ми ламали пітьму, а лигали дощі та сльози
чи мертві, чи пропащі, а перше, ніж піти,
били глечики? ні, дай подумати. ні: розбивали погрози.
аж важко повірити, скільки й якої бурди
ми вже випили з ними. копаю собі могилу,
думаю так: ну гаразд; вони йдуть та все йдуть, а куди?
я не знаю, аж холодно й швидко так посутеніло.
сьогодні в могилі й прокинувся. переверніть же мене,
бо нічого не бачу. а снилося – хто зна яке страшне,
а може, й не дуже: посідали усі гуртом
на траві, та не слухати: оповідати.
я їх слухав та слухав, – і виходив такий дурдом,
що не стане й мені вже часу,
а ні слів, а ні сліз то віддати.
а вже й знов моя пісня прийшла, наче з нічної зміни
така втомлена. каже: час – то й справді пісок в очах.
а нап'юся я кави, й спатиму. хай воно все загине,
лиш не твої помилки: я люблю їх
і в відлуннях, і у відмінках, і у числі, і в часах
за твором: dead and gone, motörhead
ID:
743096
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 22.07.2017 21:24:23
© дата внесення змiн: 22.07.2017 21:33:09
автор: norton
Вкажіть причину вашої скарги
|
