Завірюха реве, як злий дідуган
Другу добу не вщухає,
А снігу мете курган і курган
І нема їй триклятій кінця і краю
Танцює великим білим вогнем,
Глушить мотори і гасить фари,
Аеродрому не видно і днем,
А що казати про будівлі й ангари
В маленькій кімнаті в синьом димі
Другу добу не спить радист,
Він ловить, він чує тріщання і свист
Чекають усі - живий так чи ні?
Радист показує: ”Поки що так,”
Та біль йому не дає розпрямиться,
А він ще жартує: - Що ось біда,
Ніяка ліва моя сторона,
Скоріше за все перелом ключиці
Десь там буран ні вогню, ні зірок
Над місцем аварії літака,
А сніг замітає випадку крок
І льотчика, в снігу, який замерза
Шукають трактори день і ніч,
Але тільки даремно, до сліз аж прикро
І як тут знайти, людина не річ
Руки в метрі від фари не видно
А він розуміє і вже не чека
Лежить у ямі, як в домовині
Трактор, навіть, якщо і шука,
То все одно у двох кроках проїде
Зараз кожна дарма операція
І все ж таки чутно його життя,
Чутно його портативну рацію,
Дивом якимось вона там ціла
Встати та біль обпалює бік,
Повен сапіг теплої крові,
Вона зразу холоне й змерзається в лід
Й не видно уже ні страху, ні болі
Що перебито, як зрозуміть
Та тільки ніяк не ворухнутись
Ось і закінчено шлях твій, мабуть,
А десь дружина, друзі і діти
Десь там кімната - світло, тепло
Не треба! В очах зразу темніє
Снігом, мабуть, на метр замело,
Тіло потроху деревеніє
А в рації раптом звучать слова:
-Алло! Ти чуєш?! Тримайся, друзяко,
Обертом чорним йде голова
-Алло! Тримайся, треба піднятись
-Мужайся, - та хто він, не боягуз
В яких бував сам халепах грізних
- Спасибі, тебе зрозумів, я ще поки держусь
А собі додає:- Я дуже боюсь,
Що буде, здається, вже надто пізно
Зовсім важка уже голова
Кінчаються в рації батареї
Їх вистачить хвилин десятка на два
Замерзлі вже руки, спина німіє
- Алло! - це здається, що генерал,
- Тримайся, синку, тебе знайдуть, відкопають,
Якось дивно слова, як метал
Б’ються, дзвенять, як гарний кристал,
А в мозок остиглий вже не влітають
Щоб стати найщасливішим на землі,
Як мало все ж таки необхідно:
Замерзнув зовсім, опинитись в теплі,
Де добре є слово, чай на столі,
Горілки ковток і затяжка диму
Знову в рації тиші шарудіння
Потім крізь завірюхи завий
-Алло! Зараз почуєш голос дружини
Ти приготуйся, очі розкрий
З хвилину хвилі гудіння полюс
Якісь там тріщання, пищання, визги
І раптом дружини рідненький голос
До болі знайомий, до жаху близький
- Не знаю, що робити і що сказати
Любий, ти і сам, мабуть, добре знаєш,
Що, навіть, якщо зовсім замерзаєш
Треба втриматись і піднятись
Люба, коханая, дорога,
Ну як пояснити в кінці кінців,
Що він не навмисно тут помирає,
Що біль, навіть, трохи дихнуть заважає
І правді уже не хватає слів
- Послухай синоптики передали,
Буран скінчиться через добу
Протримайся, так? – На жаль, але ні…
- Як ні! Та я ж без тебе помру!..
На жаль, все тихше звучать слова
Розв’язка ось вона, як не прикро,
Живе, ще тільки лиш голова,
А тіло остиглая деревинка
- Ти чуєш, ти чуєш, - голос кричить;
- Тримайся, встань но, на ноги зійди
Адже ти ще живеш? Адже ти?.. не мовчи…
Ну є хоча б шанс?...
- На жаль, але ні…
Ні звуку, мовчання, мабуть, таки плаче,
Як важко останній привіт послати
І раптом: - Як так, я повинна сказати,
Голос різкий, неможливо впізнати
Дивно! І що це воно може значить…
- Повір, мені важко тобі говорити,
Ще б вчора від страху усе я сховала,
Та як ти сказав, що тобі не дожити,
То краще, щоб потім себе не винити
Я знатиму, що усе тобі розказала
- Так знай, я паскудна дружина
Я ось уже рік, як мерзенно брешу
Я ось уже рік, як тобі не покірна
І рік, як іншого дуже люблю
- Ось так увесь час цей тобі я брехала,
Але це від страху, а не зі зла
- Скажи ім’я, - Вона промовчала,
Потім ударом ім’я сказала,
Кращого друга його назвала
Потім додала так не квапливо:
- Ми летимо на південь на днях,
Тут важко було б нам жити щасливо,
Можливо, усе це не дуже красиво,
Але друг твій не зовсім безсовісний, так?
Він просто не зміг, не зміг як і я
Витримати, зіткнувшись з твоїми очима
За сина не бійся, він любить вітчима,
Тепер усе заново: сім’я і життя
Пробач, не вчасно усі ці слова,
Та більше не будуть сльози солоні.
Він слухає мовчки, горить голова
І щось таки молотом стукає в скроні
- Як прикро тобі ніяк помогти,
Доля уже сховала мій плач,
Прощавай, пробач, тебе не знайти,
За підлість і радість мою пробач
Півроку пройшло, чи може хвилина
І рація шумить все тихіше й тихіше,
Все далі і далі син і дружина,
Лиш серце стучить сильніше й сильніше
Воно виривається, чутно ниття,
Воно горить землею і небом,
Воно розривається на шмаття,
Важити пізно та вже і не треба
Образа хвилею ллється в кров,
Перед очима один лиш туман,
Де дружба на світі, де зрада й любов,
Немає їх, вітер свистить і гупає знов,
Немає їх, підлість усе і обман
Йому у снігах судилось вмирати,
Як пес дубіти під крик завії,
Щоб пляшку на півдні могли відкривати
Зрадника два, там на дозвіллі
Вони зовсім затиранять малого…
І будуть старатися до кінця,
Щоб вбити у голову ім’я чужого
І вирвати з пам’яті батька ім’я
І все ж таки світла надія дана,
Душі трьохлітнього пацана,
Син чує гул літаків і чекає,
А батько не прийде, бо замерза
Серце стучить, б’є сильно в скроні,
Спущено, немовби курок нагану,
Від ніжності, лютості і туги
І все ж таки рано здаватись, рано!!!
Гей сили! Де взяти вас трохи мирно,
Та тут на карту не життя, а честь.
Диво! Звідки взяти його те диво,
Так хай же, вважайте, що воно єсть!
Треба любою ціною піднятись
І всім єством спрямуватись вперед,
Грудьми від цієї землі відірватись,
Як той літак, що не хоче здаватись,
А збитий, знову іде на злет
Жбурляє буран крижаную сіль,
Та тіло горить, наче в літнюю спеку
Багряніє лють і чорнішає біль,
Вони піджимають серце-ракету
Далеко, крізь дику цю карусель
Очі сина, що батька чекають,
Вони більші за хуртовини шрапнель,
Вони як компас його направляють
Не вийде! Не правда, не пропаду!
Живий він, рухається, повзе,
Встає, гойдається на ходу,
Падає знову і знову встає
В полудень зачах і здавсь буран,
Замовк і розбився в секунду на шмаття,
Замовк залишивши снігу курган
І випустив сонце з білої пащі
Він зник в передчутті швидкої весни,
Залишивши після нічної операції,
На чорних кущах лиш жмутки сивини,
Як білі прапори капітуляції
Іде на бриючім вертоліт
Ламаючи безмовність тиші,
Ще поворот, знову на зліт
І ось темна точка серед білизни
Скоріше, від реву земля тряслась,
Скоріше, що там, звір, чоловік
Точка, хитнулась, впала, знялась
І знову впала в глибокий сніг
Все ближче, все нижче, досить, стоп!
Рівно та плавно ревуть машини,
Без драбини, в замет, рятувальників взвод
І жінка кинулась із кабіни
До чоловіка прилила: -Живий!
Я знала, все буде так не інакше
І шию лагідно охопив,
Щось шепотіла сміючись і плачучи
Тряслась, цілувала, як уві сні
Замерзлі руки, обличчя, губи,
А він ледь чутно, важко, крізь зуби
- Не смій… Ти ж сама сказала мені…
- Мовчи, не треба, усе маячня
Якою ж міркою мене ти помірив,
Як міг ти вірити, усе це дурня
Хоча, яке щастя, що ти все ж повірив
- Я знала, я знала характер твій,
Все падало, мерло до чорної болі,
Потрібен був шанс, останній, любий,
А ненависть може горіти навіть сильніше любові…
І ось я кажу, а сама трясусь
Граюсь, витягаючи з себе слівця
І все я боюсь, що зараз зірвусь,
Щось крикну не витримав до кінця
Пробач за образу, коханий мій,
Я за погляд твій все одразу віддам,
Заради тебе піду, ти хоч стій,
До чорта, у саме пекло сама
Й були такими очі її,
Очі любили, що сумували,
Очі рідні були, свої,
Він подивився й вони все сказали
І майже замерзлий піднявся ввись,
Він став найщасливішим на планеті,
Ненависть хоч і сильна колись,
Але не сильніша все ж річ на світі*
* - коли я вперше прочитав цей твір, він викликав у мене неймовірно сильні емоції. А кульмінація просто перехопила дихання. Я намагався перекласти цей вірш великого радянського поета-гуманіста Едуарда Асадова і зберегти цей накал пристрасті в кінці. Не претендую на лаври перекладача, але на Ваш розсуд пропоную вам такий вже і мені близький твір.
ID:
734579
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 22.05.2017 18:08:14
© дата внесення змiн: 22.05.2017 18:08:14
автор: Go Love Ash
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую, що стало сил дочитати до кінця
