Ніби камені у потилицю,
шепіт змій по кутках: "Щасливиця..."
Молода, красуня-розумниця,
упізнавана в місті на вулицях.
Щиросердно і доброслівно
кожна з них укусила б все рівно,
бо не може так трапитись раптом,
щоб щаслива, а їм - не втрапить.
Недолугі й далекоглядні
все влаштовують жінці оглядини:
як одягнена, чи при зачісці...
і шукають найменшу зачіпку,
щоб роздерти на клапті немічну,
не лишити і тіні величі...
Їм, зміюкам отим, однаково,
чи сміялась вона, чи плакала...
чи згасає вона, чи світиться,
чи у траурі, чи із квітами...
чи під ноги трава їй стелиться,
чи упала і не шевелиться...
чи їй пташкою легкокрилою...
чи дається їй крок із силою...
Їм байдуже, аби не їхньому
розсипатися щастю крихтами
через їхнє зловісне шипіння
у зеленій від заздрощів піні.
І дарма, що на схудлі вилиці
впала тінь від крила нещасливиці