Я йшов по вулиці в вечірній тиші,
у небі плавав місяць серед хмар.
Правіше мене щось пищали "миші",
лівіше - тихо щось пищав "комар".
У кожного із них свої проблеми,
у серці кожнім власні почуття.
Не їм постійно я пишу поеми -
тобі пишу я, хто дає життя.
Дверей ти в душу не ламаєш,
не садиш серце моє в ланцюги.
Ти з дна самого душу підіймаєш
і надаєш любові їй, снаги.
Не про "мишей" і "комарів" поема,
які живуть життя аби прожить.
У існуванні їхньому одна лише проблема:
вони не вміють серцем полюбить.
Ні, не за гроші(як часто буває),
і не за тіло(що вже й говорить).
Коли ти любиш - серце аж співає,
та й хочеться писати і творить.
Душу свою в рядки вірша вкладати
і захотіти обійняти увесь світ.
Все хочеться кохати і кохати,
і берегти в душі любові ніжний цвіт.
Так хочеться прощати всі помилки,
що зроблені, напевно, не на злість...
І приховати м'язів прямі жилки.
Упевнено прийняти лиху вість.
Ви думали, отак все має бути?
Що життя влаштує все як треба?
Вам лишається в житті лише збагнути:
не буває вічносвітлим небо.
Б'ють із нього блискавки, буває,
ллють дощі, сніги так часто дмуть,
вітер домам голови зриває,
та стається різна каламуть.
Як же засвітити вічно небо?
Залишити в ньому радості сліди?
Полюби - ось і все, що тобі треба...
Полюби ти лише раз і назавжди!
