Вона завжди любила казки. Слухала, шукала, читала. Колись, давно-давно, вона вирішила, що казки, які написали інші, надто швидко закінчуються.
Так хотілося, щоб казка не кінчалася. Щоб тривала стільки, скільки хотілося. А інакше, що робити, якщо кінець буде сумний і неправильний.
Пізніше зрозуміла, що сумний кінець, можливо таки правильний. Але не казковий.
Далі вирішила придумати власну казку. Таку, якої хотілося. Але це виявилося надто непросто.
Довелося усамітнитися і слухати те, що говорить навколишнє. Те, чого не скажуть словами.
А може гілочки, що самотньо схилилися на зиму ще згадають весняні оповідки? Чи кольорові жучки на листі? Вони так високо літають і такі яскраві. А можливо стара скринька, знайдена під ліжком? Адже, мабуть стільки всього чула, якщо й не бачила.
Здавалося, що й справді казки скрізь. А за спиною виростають крила.
Чи й справді ця казка триватиме?
