(пам’яті членів артистичного товариства та їхніх гостей, які загинули в пожежі 2 грудня )
Куди ж ти дивився, Господи,
як сорок згоряли в вогні?
Перебираю в просторі
слова біблійні твої.
Як же це: «Ні волосина
не впаде без моєї волі»?
Чиєїсь дочки чи сина
тіло корчилось долі.
Ті троє, що танцювали
в печі, узявшись за руки?
А ці не змогли, упали,
пекельні прийняли муки.
Як же це? Зовсім юні,
студенти і музиканти.
На золотому руні
стрічали б іще світанки.
Вдягали б дзвінкі браслети,
молились Христу чи Шиві,
писали б пейзажі, портрети,
розхристані і щасливі.
Часом через несплату
жили без води і світла,
зате їм було де спати
в череві звіра-міста.
Сьогодні вони — богема,
а завтра — круті спартанці,
писали б свої поеми,
давали б концерти, танці.
І шанувальники їхні,
випускники із Берклі,
пішли б собі в програмісти,
лінгвісти — якби не мертві.
Жаліли б тварин бездомних,
котів би тягнули в хату,
щось кинули б тому старому
(грошей в самих небагато),
старому чи молодому,
бідному чи наркоману,
не мешканцям спільного дому
читати комусь догану.
Куди ж ти дивився, Боже,
це ж душі твої хоробрі —
ні, на святих не схожі —
безладні були і добрі.
Хто ж захистить, як не ти їх?
Не захистив ти їх, Боже.
Як тепер радість їхня
силу твою помножить?
Чи із небес Говерли
не розібрав ти, може?
Ті, що в вогні померли,
діти були твої, Боже.
ID:
705175
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 07.12.2016 03:14:18
© дата внесення змiн: 07.12.2016 06:34:50
автор: Вікторія Т.
Вкажіть причину вашої скарги
|
