82. Буденність
29.11.2016* 18:00
Два наступних роки, здається, нічим особливим не пам’ятаються. Хіба що якісь відголоси минулого.
Один раз мені треба було знайти якійсь документ і я почав вигрібати все з полиць в нашій шафі-стінці. Виявилось, що декілька років не лазив туди, ми тільки щось закидали – квитанції оплати різних послуг, в тому числі і за квартиру, старі блокноти та купу інструкцій до пральної машинки, холодильників (ми вже встигли поміняти їх двічі), зіпсовані фотоапарати, кофейний сервіз на випадок дарування комусь, ще дореволюційна кавомолка та газова праска кінця 19 століття, старі наші малюнки, пакунки та пакуночки із старими ліками, розпаровані шкарпетки та старі носовички і шнурки від взуття, яке давно викинули, іграшки дітей, які стали вже непотрібними, коробки із фігурками від кіндер-сюрпризів та залишки лєго всяких розмірів, пакунки вати та бинтів – одним словом, всяке барахло, яким ми непомітно обростаємо в процесі життя. Серед всього цього я побачив целофановий пакунок, в якому було щось мені незнайоме. Розкрив його і здивувався.
В пакунку було декілька десятків шприців та ампули в упаковках якихось ліків з незнайомими мені назвами. Почав читати інструкції до них і ошалів: це були ліки для лікування венеричних хвороб широкого спектру.
Перша думка, яка прийшла мені тоді в голову була: «То вона була благородна по відношенню до мене! От чому вона мене до допускала до себе як чоловіка!» А потім накотила хвиля відрази. І сорому, нестерпного сорому.
Весь 2007 рік Дарій ходив на заняття із тим же художником, який готував у свій час Світозара до вступних іспитів, закінчив 4-й клас і успішно пройшов іспити до вступу в Художку, де вже вчився Світозар.
Досі пам’ятаю, як ми втрьох – Дарій, Світозар і я, йшли щасливі до метро зі школи після того, як стало відомо, що Дарій поступив до Школи! Ясний сонячний день, ми ідемо по вулиці, я звично дивлюсь на потворні зади «Танцювальної академії» ліворуч по вулиці, праворуч – пустир, на якому тепер стоїть Американська амбасада. Хлопці ідуть попереду мене, я слідкую за ними очима, які ледве стримують сльози щастя, радість за синів переповнює мене. Сини про щось жваво гомонять, вони завантаження у свій світ. Ми наближаємося до повороту на Танкову вулицю і раптом Світозар хапає Дарія за руку і вони різко перебігають вулицю. Я бачу, як із-за лівого повороту на вулицю, по якій ми ідемо рветься на великій швидкості авто, розумію, що зараз воно на моїх очах вріжеться в моїх синів і я кричу в усю глотку: «Вперед! Бігом! Швидко!».
Мої сини, мов ошпарені, вискакують на тротуар, а між мною та ними, за їх спиною проноситься автомашина.
У мене був такий стрес, що трусилися руки, я не міг навіть вилаяти Світозара, тільки щось пробурмотів. Та він все зрозумів сам. Довго ми йшли по парку до зупинки метро «Берестейська» мовчки.
03.12.2016* 17:50
Пауза. Інколи дивуюсь, що виникають паузи в моїх починаннях – здається, ніщо не заважає продовжувати почате, але в середині мене щось немов ставить блоки і я не можу пройти через них. Колись в таких випадках йшов напролом, примушуючи себе працювати, але виходила така ахінея, що в соромі припиняв ці спроби бути переможцем самого себе. Можливо, що це явище своєрідного антинатхнення, бо, чесно кажучи, я ніколи не знав що таке натхнення, навіть дивувався, коли бачив як мої колеги входять в цей стан. То що, у мене він є завжди, але є і антинатхнення? Явно щось нове, не так як у всіх людей.
От і зараз я потрапив в лабети цього антинатхнення. Та вже вискочив із нього.
Безумовно, я мимоволі лукавлю, коли кажу, що по 2009 рік у мене було спокійне і не цікаве життя. Напевно так воно і було з точки зору буденності нашої сім’ї, адже все йшло по колу: навчання синів в Художці, мій контроль цього процесу і майстерність синів уникати мій контроль, мої походеньки в радість під час Художніх рад в Школі, коли одноразово виставлялися всі роботи всіх класів і огляд їх мимоволі опускав тебе у світ паростків українського образотворчого мистецтва. Все це так. Як і переживання за успіхи та помилки моїх синів в цьому святі фахового навчання. Але паралельно у мене було ще фахове життя архітектора та таємне, бо я став мовчазним Просунутим, життя в Езотериці.
Архітектурна діяльність не мала нічого видатного, а от в Просунутості я в ті роки зробив багато. Навіть пробував якось проявитися – брав участь в конгресах по Еніології в Одесі, публікував статті в журналі «Ениология», що видавався тоді в Одесі, адже Еніологія мала два крила – одне в Росії, а друге в Одесі. І кожне крило було переконане, що тільки воно є фундатором нової науки саме воно.
В цих моїх спробах я був нещирий, бо бачив абсурдність всіх цих новоявлених наук, в яких представники Ортодоксальної академічної науки робили спроби очолити та навіть пояснити в межах своєї парадигми те, що по своїй суті знаходиться за межами Ортодоксії. На зламі століть 20/21 в нашій країні шаленів розгул таких спроб. І кожний діяч вважав, що тільки ним запропонована нова наука є абсолютно точною і вірною - Міологія, Технічний аналіз, Нанопсихологія, Сеттлеретика, Организмика, Розумологія тощо і тощо. В той час немов гриби росли різноманітні Академії, а число академіків цих Академій давно перейшло за тисячу.
Один мій приятель запропонував мені стати академіком Академії Оригінальних наук України. Виявилося, що українське відділення Спілки винахідників та раціоналізаторів, яка майже споконвіку існувала в СРСР, після розвалу Советікусу, швидко перейменувала себе в цю академію. На час нашої розмови вони вже мали більше сотні академіків. Стати таким було просто: достатньо подати на їх Президію свою оригінальну роботу, вони перевірять по своїй картотеці чи вона оригінальна, і якщо все гаразд, то ти станеш академіком. Мої розробки були вельми оригінальні, то мені давалася гарантія. Та я сам собі все зіпсував, бо коли мені запропонували ознайомитися із видатною монографією віце-президента цієї організації, в якій він ретельно доказував, що ідеалом для Людства є середня стать і що все іде до цього, я¸ читаючи ці бредні, почав голосно реготати, а потім розказав що думаю як про автора, так і про цю академію.
Побіжно подивився свій архів – багато тоді я зробив цікавих розробок в Езотериці і всі вони спокійно стоять в зошитах на полицях. Та не буду про них, бо тут же я пробую розказувати про Чоловічу любов, яка в ті роки у мене була зосереджена на молодших синах. Але опис одного цікавого випадку слід навести – просто переписую із старого запису.
«Сьогодні 30.06.2007. Дача. Продовження свята на честь Конституції. Мої сини ще сплять. 7:55.
Вчора увечері ми втрьох гуляли. Дійшли до кінця центральної вулиці, але не пішли до річки Ірпінь, а повернули праворуч. І зразу на небі побачили дивне.
Було 20:30.
Спокій.
Ліворуч, за нашими спинами, на обрії за пасмами хмар тихо сідає сонце, якого ті не видно, тільки в смугах між хмар воно висвітлює небо.
Праворуч теж пасмо хмар, але вони імлисто-сіро-блакитні. Найбільш щільна та рівномірна протягнулася ближче до обрію. І на її фоні, у просторі між нами та обрієм, висять дві горизонтальні лінії/бруски, а під ними половина сонця. Немов гаряче сонце на заході його – розпечене, помаранчеве-жовте, гаряче і неймовірно красиве.
Я зупинився.
І сини стали.
У мене промайнуло: «Місяць?»
Першим зреагував Світозар:
- Тато, що це?
Машинально я подивився назад – сонце сховане, повернувся і непевно сказав:
- Місяць, бо сонце сідає там, а місяць… - і замовк, бо для місяця це неймовірно велике коло, і так низьке висіть.
Раптом з’явилося відчуття, що ця картинка висіть нерухомо, немов очікуючи, щоб ми її побачили. Окрім нас нікого. Троє дівчат вдалі по полю ідуть до річки.
- Подивимося! – сказав Дарій.
І вмить картинка трохи змінилася: горизонтальні «лінії» стали трохи довшими і у мене з’явилося відчуття могутності цього Чогось. Далі, як тільки ми почали дивитися це, почалася трансформація.
Спочатку почав зменшуватися «місяць», поки не щез. Потім горизонтальні бруски почали втрачати «барашки» по горизонталі, верхній почав витягувати кінець зліва і уверх, ніжній трохи приєднався до цього процесу і вони немов почали танути, тягнутись уверх і віддаляючись від нас. Враження було таке, що вони рухаються одноразово від нас і в середину себе.
Нарешті все щезле.
Трансформація йшла рівно, повільно, неухильно і зайняла хвилини 3, максимум.
- Тато, що це? – запитав Світозар.
- А ви запитайте у своїх Вчителів! – сказав я.
Хлопці почали сміятися, бавитися, хоча Світозар і зосередився.
- Мені говорить Вчитель, що це мабуть НЛО чи щось подібне.
- А мені – сказав Дарій – теж говорить це.
- Хлопчики! Прошу серйозніше!
На нас раптом налетіла хмара комарів і я сказав:
- Пішли додому, бо комари закусають.
Ми повернулись, щоб іти, пішли, дійшли до асфальту центральної вулиці, сини стали серйозні і Світозар знову запитав:
- Що це, тато?
- Я і повторюю: запитайте Вчителів. Тільки без баловства.
Сини «увійшли» в себе. Світозар сказав:
- Мій Вчитель говорить те саме.
Дарій винирнув із Спілкування і сказав:
- Мій Вчитель говорить, що це може бути НЛО чи щось подібне, але вірніше за все це знак Доля для нас.
Слова Дарія вразили мене, бо ми почали чомусь часто бачити тут, на Дачі, Незвичне.
Прикро: фотоапарат не взяли.»
ID:
704516
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.12.2016 20:25:45
© дата внесення змiн: 03.12.2016 20:25:45
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
