Кажуть, японці у компаніях люблять розповідати старі анекдоти і звично сміятися з них. Отак і ми з нею. Вже багато років ми говоримо про одне і те ж, традиційно втішаємо одна одну і взаємно підтримуємо надії. Кожного разу вона розповідає мені про чергові неприємності від давно вже дорослих, сімейних дітей та інших родичів (дочка її психічно хвора, син рідко виходить із тюрми, а брат — хронічний алкоголік), і кожного разу ми зітхаємо, що «не всім Бог дає щастя».
Їй уже під 70 років, але вона все ще мріє й надіється (ворожка твердо обіцяла) зустріти «хорошу людину», таку, з якою вона, нарешті, узнає, що таке щастя. Це тому, що до цих пір вона «не жила». Працювала й горювала. Я їй повторюю, що вона ніколи не зустріне свого щастя, якщо буде продовжувати ходити по гудвілах і відсилати посилки дітям та знайомим. Ні діти, ні знайомі все одно їй не дякують і навіть викидають те, що вона вислала. Вона погоджується, але я знаю, що нічого не зміниться, тому що ходіння по гудвілах — це залежність, звільнитися від якої можна тільки якщо втрутиться саме життя у вигляді переїзду чи хвороби.
Навіть у своєму віці вона все ще гарна, і люди роблять їй компліменти. Коли вона каже мені, що у 16 років, ледь закінчивши школу, вийшла заміж, я не дивуюсь. Багато років назад вона сама до мене підійшла, почувши, що я з дітьми розмовляю українською, і я ніколи не думала, що дружба наша триватиме так довго. Говорить вона суржиком, часом не вміє висловити свої думки до ладу, але від неї віє теплом і затишком згорьованої української жіночої душі, і серце не може не відгукнутись.
Перший урок, який я у неї взяла, був урок запізнілого жалю за помилками молодості, які неможливо виправити, але неможливо й забути. Особливо якщо когось при цьому безневинно ображено. У той час вона ходила з маленьким кишеньковим виданням Біблії у потертій шкіряній палітурці , час від часу виймала її і щось мені з неї цитувала. Як виявилось, душа її була повна розкаяння за давню провину перед молодим солдатом, який побачив її підлітком-красунею у селі, коли вона ще жила там із матір’ю і тіткою, і благав її дочекатись його з армії. Вона легковажно пообіцяла йому, але невдовзі вийшла заміж чи не за першого, хто її посватав, — майбутнього батька своєї дочки.
Жили вони з чоловіком погано, вона не любила його й боялась фізичної близькості, тому що хтось колись напав на неї в лісі, ще малу, і вона ледве вирвалась і втекла. Другий чоловік, красень, за якого вона вийшла заміж, тому що «гроші випадали в нього з кишень», був втягнений у кримінальні кола, кривдив її немилосердно і якось навіть стояв над нею з ножем, коли вона годувала грудьми сина, кажучи: «Я програв у карти і мушу тебе зарізати», і вона тікала від нього з немовлям прямо вночі, у сніг.
І ось тепер, під старість вона згадала про того солдатика, якого обіцяла дочекатись і не дочекалась. Їй переказували, що він приїжджав у село і питав за нею, і коли йому сказали, що вона заміжня, враз посмутнів і мовчки пішов, звісивши голову. Назавжди. Тепер, через 50 років, вона з палкою надією в голосі допитувалась — чи не знаю я, як можна розшукати людину, ні прізвища, ні адреси якої вона не знає? Що можна зробити, щоб таке диво сталось і вона могла попросити в нього пробачення? Тільки попросити пробачення, і все. Вона б не пожаліла на це останніх своїх грошей. Тоді я вперше подумала, яка це розкіш — на схилі свого життя не мати запізнілого каяття!
Другий мій урок, взятий у неї (про жоден з них вона не здогадується) було відкриття, що навіть у цьому жорсткому прагматичному світі людська душевність дещо значить. Без усілякої освіти, вона завжди могла знайти собі місце — куховаркою, доглядальницею, прибиральницею в банку — і всюди її любили й цінували, хоча вона часом не розуміла, що їй говорили і тільки ніяково усміхалась. Ніхто її ніколи не звільнив з роботи, хіба що вона сама полишала її, знайшовши кращу. Всі за нею жалкували. Не знаю, в чому секрет її — немолодої вже й малосильної жінки (часом господарі мусили носити за нею заважкий для неї пилосос) — у світі, де найбільше цінується ефективність. У тому, що вона поливала й прополювала засохлі квіти в офісі, на які ніхто не звертав уваги, так що вони знову оживали (це не входило в її обов’язки)? Віддавала кожну річ, знайдену під холодильником чи ліжком в домі, де прибирала (а речі ці могли бути золотими перстнями й ланцюжками, які ніхто й не шукав, бо зникнення їхнього не помічали)?. Якось вона приготувала обід молодому, вічно зайнятому на роботі «комп’ютерщику», який жив один, із порожнім холодильником та упаковками фастфуду на столі. Їй стало шкода його як сина. Щоправда, обід цей вона на другий день знайшла у смітнику, але він став до неї уважнішим. Щось тягне до неї людей — вчених і простих, гордих і загублених у цьому світі, як вона сама.
Вона не знає цього, але дивлячись на неї, я мимоволі починаю вірити у небесне провидіння, яке часом охороняє вибраних. Її життя — страшна казка, але це й дорога через власний страх і жаль, через глухий і небезпечний ліс, в якому мало кому вдається уціліти. Вона бачить тільки чорні погрозливі дерева, але мені, збоку, видається, що між дерев цих раз за разом миготить чиясь рятівна рука, яка її направляє й оберігає. Можливо, дійсно, ми — це наші тягарі, які нам здаються такими дошкульними й тяжкими, і по них Бог нас вирізняє з-поміж інших?
Я навчилась чекати розмов із нею, які тривають годинами, але мені не шкода. Я вкотре говорю їй одне й те саме (що вона й без того знає), і їй чомусь стає легше. В кінці розмови вона часто просить мене, щоб я помолилась за те, щоб вона, нарешті, знайшла «хорошу людину». І я інколи це роблю.
Не всім Бог щастя дає. Знаєте, Вікторіє, що пригадалося? "Бросьте, Адам! - сказал великий комбинатор. - Я знаю все, что вы намерены сделать. После псалма вы скажете: "Бог дал, бог и взял", потом: "Все под богом ходим", а потом еще что-нибудь лишенное смысла, вроде: "Ему теперь все-таки лучше, чем нам". Всего этого не нужно, Адам Казимирович. Перед нами простая задача: тело должно быть предано земле." По суті, Остап каже дуже просту річ: дивитися треба вперед, жити минулим - не треба. Ну, він був цинік і прагматик, тому-то отак.
Але дивитися вперед слід завжди. Тобто - думати. Героїня нині така нещасна, а яка була раніше - маю сумніви. Як вона двічі одружилася, що сталося з її дітьми - все це таки про щось свідчить. Тут одним Богом та його пожадливістю на щастя не обійдешься.
Але - але! Люди, на жаль, коли вчиняють так чи отак, найчастіше не роблятиь свідомий вибір. Є щасливці, що важать шанси, міркують, рефлексують та чинять оптимально. Але здебільшого людина опиняється в ситуації, коли "я не можу інакше". Свобода вибіру - мара; спадок досвіду, дитячих травм, стереотипів тощо - все це жене людину в глухий кут "я не можу інакше". А жити нас - не вчать. Бо батьки наші, діди-прадіди й самі жити вчені не були, не вміли. Панівні на наших теренах ідеології завжди якісь були... нелюдяні, не про життя, а про щось відірване від людини: як не світле майбутнє, так Царствіє Небесне. А отут, тут і зараз, - тут ми пасуєм здебільшого. Ті ж протестанти: в них релігія прикладна, вчить, як щасливо жити в оцьому світі серед оцих людей. А наші попи/комісари/вчителі нас ніколи такому не вчили. Завше йшлося, йдеться про побудову іншого світу. Як у Катаєва: вот уж умру, и тогда буду жить.
Ех...
Дякую за розлогий коментар. Звичайно, ніхто нас не вчив жити правильно, заглядати наперед, прогнозувати, хоча і тих, хто це робить, не завжди чекає успіх. Проте цей нарис, скоріше, про інше, а саме про те, що кожна людина — і успішна, і ні — прагне осмислити своє життя, зрозуміти, чому все склалось так, а не інакше. Людей мучить, якщо вони не розуміють, чому і за що постраждали. Вони оглядаються назад, шукають, в чому схибили, часом придумують фантастичні пояснення. Саме це зворушує (можливо, тільки мене), тому що це показує, що люди загалом вірять, що життя осмислене, що в ньому є причина і наслідок, що нічого не є випадковим.
Я загалом-то не про успішність, як раз про це нині всі нам торочать, я про інше - про те, що людина створена для щастя, як птах для польоту, але чи то щастя ми розуміємо неправильно ("живут не для радости, а для совести"), чи то досягаємо його не тими засобами, чи то шукаємо не там... Нещодавно хтось ділився таким діалогом: - Ти, коли виростеш, ким хочеш бути? - Щасливим. - Ти не зрозумів запитання. - А ви не зрозуміли відповідь.
А про причини і наслідки - звісно, як їх не шукати, щоправда, здебільшого ми їх шукаємо постфактум. І ось тоді виявляється, що сьогодні ми набагато розумніші, ніж були вчора, але набагато дурніші, ніж будемо завтра (останнє дойде завтра, звісно).
П.С. Зворушує, чому ж ні? Всі ми люди. Всі маємо, про що шкодувати, всі шукаємо щастя й сенсу.
Так, але через таку безнадію людина вчиться.
Вона так багато пережила і передумала, що тепер її не пізнати
і не можна (за характером і світоглядом) порівняти із тією, якою вона була в молодості.
Зараз вона бачить усі свої помилки. Хто б іще міг людину так навчити?
Дякую!
