Як я могла заблукати? Ходила ж через поле у ліс завше. Знаю як свої руки.
Чи то сніг осліпив? Чи сутінки? А здавалося навмання дорогу додому знайду.
Як же швидко споночіло. Не видно нічогісінько. Тільки сніг біліє. Ні вогника, ні цяточки. Де це я? Наче й не там зовсім, куди вибиралася ввечері. Зовсім чужий ліс. Ще й ворожий.
Чого я сюди йшла? Наче вічність блукаю, а то ж тільки споночіло. Чи середина ночі? Не вгадаю. Якби ще пригадала що шукала тут?
Та зараз не до того. Жене холод додому. Тільки б вибратися. Інше вже не важливо.
Куди ж іти? І стежки не видно. Грузну у снігу. Тільки б тут не залишитися.
Треба йти хоч кудись. Вперед. Ноги виведуть. Не лякатися ж темряви як власної уяви?
Та уява що хоч вималює. Таке витворить, що й кроку ступити не зможу.
Очі вже звикають, обриси вимальовують. А он де й вогник. Піду на нього.
Нарешті виберуся. Все ближче і ближче світло. Але чомусь занадто яскраве. Звідки? Може хтось ватру палить?
Але ні. Я вже у полі. Вогник явно від села. Там домівка.
Домівка? Наче справді моя.
Але що ж там так яскраво світить?
Ноги самі несуть вперед.
Ой лишенько! Це ж пожежа! Дім горить!
