З самого ранку день не вдався. Будильник зламався, кава скінчилася, ще й чашку розбив. І все одно спізнююсь.
Ще й хмариться. Така густа і чорна хмара суне. Встигнути б на маршрутку.
Якби ж то. Маршрутки немає як крізь землю провалилася. Зате людей на зупинці купа. Не на один автобус набереться.
Піду пішки. Чекати все одно марно. Ще й щось давить так, може від прогулянки розвіюся. Настрій похмурий як те небо.
Чого? Та багато всього знайдеться. Всього й не перелічити.
Треба йти. Час летить. Не чекає і не питає.
Під ноги гляну – тріщини на хіднику, на небо – там майже не видно нічого від важкої чорної хмари. Та наче з думками збирається, вирішує, чи облити дощем, чи може так обійдеться. А може їй і справді плакати хочеться, тільки сором.
Чи вдасться стриматися?
А очі вже пощипує. Недобрий знак. Он перша крапля впала.
Все тепер не зупиниться. За комір стікають важкі холодні краплі. Які ж незвично холодні. Ще ж не осінь. Наче цілий цебер вихлюпнули. Оце ж злива.
Хіба сльози бувають такими холодними?
