Так важко, що не передать словами.
Та і.. Навіщо? Усе одно нас не почують…
Я вже давно згубилася між сторінками
Свого життя… Якісь лихі його гаптують.
Я намагалася найближчим прокричати,
Про що болить та так щемить це серце.
Але, на жаль, не спромоглася розказати,
Як важко подолати мені біль цей.
Я наче бігла через кляті стіни,
І пробивала металеві бляхи.
Іноді я чула голос: «Стій-но!»
Але тікала знов і знов від краху.
І знову зустрічалися руїни,
Побиті шибки, склянки, тарілкѝ,
Я часто падала на збиті вже коліна,
І так один за одним йшли роки.
Та зараз не змінилося нічого.
Лише процес зазнав повільності стійкої…
Я «тішуся» з життя мого терпкого,
І омиваюся солоною рікою…
