Хто тобі час, що пройшов ніби янгол повз нас,
Він ніби лікар, та зовсім мене не лікує,
Ти в моїй голові, ти в мені ніби метастази,
І усе що мене воскресало – тепер руйнує.
Що було нам молитвою - стало як скверна звичним,
І надія – роса по мені безхребетнім стекло,
Нездоланною та небезпечною стала ти звичкою,
Хоч і все що насправді між нами було – було.
Ми до цього самі і дійшли, хоч скоріше самі докотились,
І здається в той час, коли ми мінялися демонами,
У мені прижилися старі, а нові у клубочку скрутились,
Продають мене, ніби у полі паї, частинами.
Я вивчав тебе досконало, і почав з наших мертвих стосунків,
І лежали вони на розп'ятті, ніби син що ходив по воді,
Адже все що без сліду пропало, все виходило знов з-за лаштунків,
І усе що в мені воскресало, в той же час помирало в тобі.
Та усе що мене турбувало - де початок й кінець твоїм згинам,
Ти звучала в мені як молитва, ніби янгол що йшов поміж нас,
Тільки пісня твоя незкінченна – твоя воля моя загибель,
І тепер де була порожнеча – ти в мені, ніби метастази.
