Небо забрало Сонце….
Знову дощ і, здається, йому не буде кінця і краю.. Замурзана , викупана в калюжах земля , зітхає, важко дихає , кашляє грозами і плаче вже небажаними дощами і вперто чекає на Сонце. А воно все ховається за важкими хмарами і не хоче виходити в світ. Зіщулилося в куточку неба, вкрилося хмарами, як поминальним простирадлом, і завмерло. Заніміло.
Відвернулося . Але кожного ранку сходить знову і знову ,щоб подивитися на рідну , бажану землю . А може хоч сьогодні щось змінилося.? А може сьогодні будуть всі щасливі : діти прокинуться в своїх ліжечках і
потягнуться своїми пухленькими ніжними рученята йому на зустріч, прокинуться в солодких обіймах кохані , і матері зустрінуть своїх красивих синів живими . І, на кінець , всі будуть щасливі під його лагідним і теплим промінням. Але нічого не міняється. Сльози матерів, дітей, кров і страждання зустрічають Сонце кожного ранку . І Воно знову ховається за чорними хмарами .
Може Сонце образилося на нас, людей Та й є , напевне, за що… А може воно плаче разом з дощами за нашими хлопцями, що кожного дня по одному , чи по двоє , а то і цілими групами піднімаються високо в небо не встигнувши порадіти в повній мірі теплому Сонечку тут , на Землі, часу було небагато , всього якихсь двадцять , а чи то може тридцять років. Хіба це час?. Це тільки ранок життя. А ранкове Сонце, всі знають, ще не таке тепле. Тож Воно чекає хлопців за хмарами, там високо в небі , щоб зігріти їх, залікувати їхні смертельні рани . І йдуть і йдуть дощі – кожного дня без зупину. .І кожного дня піднімаються до Сонця по дощовим вервечкам наші вбиті на війні хлопці, вбиті в 21 столітті на своїй землі , літніми днями від яких небо забрало Сонце.
