Нестерпно важко й гірко на душі,
Думки чомусь в злітають поміж хмари,
Летять швидко хвилини з ними дні,
Й життя таким нікому не згадати.
Та серце немов б’ється невпопад,
Здавалось на останок пролунає,
Безжально невгамовний водоспад,
Котрий все на шляху своїм змиває.
І просто десь уносить у далі,
Здавалось більш ніхто вже не згадає,
Немов та смерть ховає в голові,
Й кричить… Тебе ніхто вже не кохає!!!
У ці хвилини грає тишина,
І актом розтерзає мої нерви,
Мов кислота з’їдає самота,
І болячи та буде мене перти.
Ковтком поперек горла це життя,
Котре мене морально добиває,
Коли минає пробігом весна,
А в мені ще та осінь догорає.
І це здається потайки петля,
Так душить і нестримно дожимає,
В моїх очах той сміх, ще те життя,
Де син мене у радість обіймає.
Червоний вже не стане телефон,
Коли почуті ті гудочки смерті,
Не бачу більше ручок і долонь,
Що так зігріють душу в моїм серці.
А.А. Отченко 2.05.16р.
Класно!!! 
