Як не любила б ти своє життя,
Одного разу ти вкоротиш собі віку.
Колись вже не поможуть каяття
І біль, що був причиною для крику.
Ти вмить забудеш, що ти мала тут,
Що значиш для людей і що – для себе.
На тобі будуть тягарі і міліони пут.
І те, у чім колись була потреба.
І ти підеш. Підеш туди, де маєш бути.
Цей світ тебе задовго дбав.
Як листя йде, із гілки вітром здуте,
Коли цей світ занадто грізним став.
Візьмеш ножа і навіть не заточиш.
Чи з даху полетиш без сорому й жалю.
Одного разу жити не захочеш,
Навіть якщо клялась: «Життя люблю».