|
Зовсім давно бачила тебе востаннє. Я проводжала тебе із сумом в очах.
Ошатна вулиця, що веде вниз, до берега, вся уквітчана червоними трояндами та рожевою шипшиною, посипана стиглими й запашними абрикосами. Великі листки папороті лежать прямо на дорозі, виглядуючи з квітників. Невеликі будинки, що купаються в сонці, окутав плющ та виноград. Легесенький, майже чутний, вітерець дарує умиротворений настрій, який з'являється лише в один із таких спекотних та лінивих літніх днів.
А внизу вулиці лежиш ти, таке спокійне. Таке бажане. Мерехтиш, мов коштовне каміння та маниш мій погляд. Від такого яскравого блиску починають боліти очі та накочуватися сльози. Здавалося, ти увібрало у себе барви голубого-голубого неба, засліпленого сонцем, і саме було такого глибокого відтінку бірюзи, який не передаси ані акриловими фарбами, ні акварельними. По височині небес легко та невимушено пропливали ледь помітні клаптики білих, мов льон, хмаринок.
Здаля долітав відгомін дитячого сміху та музики, гудіння катерів та гідроциклів. Десь там унизу стояли ятки з кульками морозива усіх на світі смаків - те, що я найбільше любила в прогулянках сім'єю по залюднених вуличках набережної. Тут незмінно пахло смаженим м'ясом, яке готували прямо на вулиці, щойно спеченими пиріжками, пахлавою, заморськими солодощами та прянощами, м'яким рахат-лукумом, що танув у роті. Креветками, мідіями, омарами та раками. Найсолодшою кукурудзою, що яскраво жовтіла на прилавку, та хрустким попкорном з маслом - солодким або солоним. Тут пахло гумою надувних матраців та кругів, підводних масок та аквалангів. Неймовірно стиглі кавуни та дині аж вибухали від того тепла, яким були переповнені. Лускалося соняшникове насіння із папекрових пакетиків. Наливався духмяний квас та лимонад у пластмасові стаканчики, даруючи блаженну прохолоду.
Були маленькі магазинчики із сувенірами. Тут продавалися білі мушлі завбільшки з долоню, у яких, притуливши до вуха, можна було почути шум морського прибою; музичні прикраси, що вішалися на порозі будинків та при найменшому порусі вітерця видавали тихесеньку мелодію - передзвін сотень небесних дзвіночків.
Безліч людей безцільно гуляли берегом та понад рядами яток та мружили очі від жаркого, та все ж приємного сонця, усміхалися, коли до них підходив чоловік із мавпою на плечі, щоб сфотографуватися, або коли повз них пробігала купка дітлахів, бризкаючись із водяних пістолетів й захоплено сміючись. Тут витав дух затишку та тепла. Кожен забув про неприємності, які залишив удома.
І на фоні всього цього море й не думало припиняти жбурляти свої хвилі на берег. Воно шуміло, кипіло, пінилося, біліло, шурхотіло, легко виносило й затягувало назад людей, зрівнювало з піском усі піщані замки й башточки, викидало на берег медузи та водорості, билося об прибій, хитало на хвилях матраци, яхти, човни, катамарани, людей, що лежали горілиць на воді. І шипіло, шипіло, шипіло безперестанку... Попри людський гомін, музику, гудіння катерів та гідроциклів - попри усе. Море жило своїм життям.
Тоді я стояла й дивилася на тебе востаннє. А потім білий автобус мчав нас так швидко додому, до своїх проблем та буденностей, наче на крилах. Наче то був лише скороминущий сон, такий приємний та солодкий, який згадуєш із гірким і солоним присмаком морської води. Який згадуєш, коли теплий вітер несе з півдня наполовину забуті відчуття. І уявляєш, заплющуючи очі, як стоїш на березі моря, і той самий вітер кидає тобі в обличчя гарячі бризки солоної води й огортає знайомий шурхіт хвиль.
І зараз, дивлячись на зорі зі своєї кімнати, знаю, що та сама картина простягається і над тобою - Кассіопея, Лебідь, Малий Ківш так само загадково сяють у цю мить над твоїм простором. Так само світить Місяць, купаючись у твоїх хвилях, і по преливистій срібній стежці у зачудуванні пливуть до нього мрії. Невидимими ниточками море зв'язане з Місяцем, і воно, немовби відчуваючи кожен його порух, повільно дихає, підіймаючи й опускаючи свої груди.
Цікаво, яке ти зараз, узимку? Може, сіре, бездиханне, холодне й вичікуюче спокійне? А може, розбурхане, пінисте, з металевим блиском у вирі шторму?.. На тих невидимих ниточках піднятися б угору, розгойдатися на них, наче на гойдалці, відпустити їх, полетіти й приземлитися на мокрому піску, щоб хоч краєм ока поглянути на омріяне море. Прислухатися до його дихання, затамувавши свій подих у благоговінні. Нашорошити вуха, щоб почути, як тихо шарудять дрібні піщинки, і підхоплюючись хвилею, пересипаються у безперервному танці. І як шипить і піниться вода, ховаючи у темноті своїх глибин усі потаємні бажання та ненароком згублені думки, сказані пошепки щирі слова. Море сумлінно зберігає чужі таємниці й не видає своїх. Мільйони риб, що снують песеред водоростей та каміння, незмінно та вірно служать морю. Вони такі серйозні через їхню місію - ховати у собі всі ті секрети та сокровенні бажання. Тому-то й вони завжди мовчать - не розказують довірених людських таємниць нікому. ...
ID:
660327
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.04.2016 02:26:23
© дата внесення змiн: 18.04.2016 02:26:23
автор: Олена Грикун
Вкажіть причину вашої скарги
|
