|
Таке життя різнилося з-поміж інших. Окреслення певного сюжету було покликанням і дозволяло змалювати будь-який настрій чи його відтінок. За десять років Остап створив багато персональних виставок. Малював пензлем, олівцем і серцем. Лише так роботи гармонійно влаштовувалися у дерев’яні рами і митець не боявся, що його образи вистрибнуть у буденну круговерть. Вважав, що художні полотна мали уособлювати реальність, красу відтворену, але справжню.
Якось товариш Остапа запросив його з друзями-художниками погостювати у своє місто. В розпалі екскурсій та прогулянок трапилася пригода. Художники уклали творче парі. Вирішили малювати портрети для всіх охочих, а за це встановлювати символічну плату. Той, хто здобудеться на найбільший виторг, забере заробіток усіх. Іншою складовою змагання був мистецький компонент: хто краще малює? Малюнки треба було сфотографувати, щоб потім говорити про їх художню цінність. А це вже слава для художника. Це майже право пройтися «Садовою доріжкою» Моне чи «Полем маку» Ван Гога.
Остап розклався зі своїм причандаллям біля кав’ярні. Перший портрет малював для закоханої пари. Другий замовили студенти для друга. Поки на папері з’являлася його художня копія, хлопці жартували, перебиваючи один одного хвацькими дотепами. Винагорода за цей портрет була невеликою. З кав’ярні вийшла пара. Вона ошатно вбрана, яскрава і велична. Він – спокійний, уважний джентельмен. Коли ж художник виконував портрет дружини, помітно хвилювався. Йому здавалося, що впаде стільчик або бризне фарба на її напахчене вбрання. Та пані одобрила роботу.
- Скільки вартує ваша творчість? – запитала вона.
- Це ваш образ, тому й ваша нагорода, – відповів Остап.
- Як мило! – вийняла з сумочки гаманця і вручила художнику Лесину купюру.
- Гарні жінки завжди вдаються красиво, – усміхнувшись, мовив Остап.
Потім зробив ще кілька малюнків. Для коліжанок, яким творення їх портретів здавалося цікавим завершенням запланованої зустрічі. Намалював балакучу дівчинку, яку батьки супроводжували з танцювального гуртка. І кілька портретів для пар, які виглядали закоханими і щасливими.
- А можна для мене портрет? – почув раптом.
Поруч стояла молода дівчина з квітами. Назвалась Веронікою. На ній легеньким серпанком зачепилася кольорова шаль. Звідкись долинав аромат смачної кави.
- А я Остап, – замешутився художник і швидким реверансом запросив, – будь ласка, сідайте!
Узявшись до творчості, крадькома спостерігав: така цікава особа, витончена і скромна одночасно. Один аркуш зіпсував. Над другим чаклував, наче готуючись до критики прискіпливих поціновувачів.
- То, мабуть, усе готово? – запитання дівчини розірвало плетиво роздумів митця.
- Залишилось кілька штрихів, – мовив заклопотано.
- Остапе, скільки коштує робота? – посміхнулась Вероніка, коли нарешті побачила завершений портрет.
- Ніскілечки, – Остап згорнув малюнок у сувій і вручив дівчині, – Це подарунок.
- Тоді дякую дарувальнику, – сказала вона й додала, – І прощавайте!
- Гарного дня! – відповів Остап, забувши про змагання, мистецтво і все на світі.
Вулицями проходили люди. З усіх сторін долинали транспортні механізовані розмови. Шепотілися й будинки, закутавшись у зелень дерев. Ніхто не зауважив спантеличеного юнака, який із пензлем в руках роззирався навкруги.
- Не полохай клієнтів! – метушливою зграєю налетіли друзі Остапа.
- А де дівчина? – спитав він.
- Яка дівчина? – зустрівся з поглядом трьох пар здивованих очей.
За пів години з’ясували, що творче парі переконливо виграв один з митців – Руслан. А потім допитувалися в Остапа: яка дівчина, чи малював її портрет. Але хлопець не міг показати фотографію того малюнка, бо не зробив його.
- О! Щось новеньке! – здивувалися всі разом, – Яку винагороду отримав за свою Мадонну?
- Це був подарунок, – відповів художник.
... Остап знову ладнав виставку картин. Впізнавана концепція сюжетів змінилася. Це були інтерпретації про почуття. Змалював силует коханої, її образ, очі, які заснули у мрії. Порівнював «свою Вероніку» з відомими жінками із знаних світових шедеврів. Перший портрет був у дівчини, але пам’ять залишилась. Пам’ять митця, який йшов кожним штрихом наче сходинкою до пізнання її краси. Розумне і проникливе обличчя. Справжня як «Дама з горностаєм» в Леонардо да Вінчі. Про що міркував Густав Клімт, коли малював свою «Золоту Адель» чи Сандро Боттічеллі, створюючи «Портрет молодої жінки»? Це була надзвичайна, промовиста краса, що заворожувала точністю в деталях.
Спочатку виставку презентували у місті, де трапилася пригода з парі. Чекав її, але вона не прийшла. Остап не знав, що дівчина у цьому місті також була гостею. Не спинявся в пошуках, відкривав експозицію в інших містах. Шукав її, але не знайшов.
… Тоді Вероніка їздила до бабусі. Трапилася нагода побачити чарівність міста, його поетичність. Зайшла в кафе. Спогади про найсмачнішу каву не давали спокою. На виході з кав’ярні побачила художника. Портрет, який намалював вуличний митець, дівчині дуже сподобався. Потім думала про цю зустріч, пожвавлюючи у серці невідомі почуття. Здавалося, її життя має нове дихання, з яким одночасно задихається.
Це вилилося у творчість. Вероніка написала роман про зустріч, що тривала декілька хвилин. Двадцять чотири оповіді були згадкою про один день. Надіслала його на літературний конкурс. Роман надрукували, він мав великий успіх. На творчих зустрічах з письменницею завжди було багато людей, але митець, який увірвався в мрії, ніколи не приходив.
… Якось перед відкриттям виставки картин, Остапа повідомили, що її треба змістити на іншу дату, бо там має відбутися презентація книги молодої письменниці.
- А я молодий художник! Що це за постановка перед фактом? – не згоджувався він.
В день відкриття прийшов раніше. Мистецькі творіння висіли непорушно. У залі – незнайомі люди. Раптом побачив її: стояла біля свого портрету. Його Вероніка.
Відкриття виставки і презентація книги відбулися одночасно наче справжня прем’єра почуттів, в якій були його штрихи і її нотатки.
- Я так довго шукав тебе, – митець стояв перед дверима, боячись, що його муза знову втече.
- Я завжди знала, що ми зустрінемося знову, – посміхнулась дівчина.
- Так багато маю сказати! – мовив натхненно.
- Гадала, що художники розмовляють лише з мистецтвом, – наступала Вероніка.
- Ти і є найкраще мистецтво, – мовив Остап, бо плекав цю думку від першої зустрічі.
… Вулицями проходили люди. З усіх сторін долинали транспортні механізовані розмови. Шепотілись будинки й дерева, закутавшись у сріблясто-зимові шати. Всі говорили про цю літературно-мистецьку прем’єру кохання. І звідкись підкрадався аромат смачної кави…
ID:
623043
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.11.2015 11:29:39
© дата внесення змiн: 26.11.2015 10:08:22
автор: Іванна Литвинець
Вкажіть причину вашої скарги
|