Численні строфи, і рясні слова,
В яких ви зберігаєте думки,
У світі бездуховного раба
Не на завжди закуті в сторінки.
Згорять вони у полум’ї війни.
Розкиснуть у сльозах залишка людства.
Лиш думка їх зігріє у пітьмі,
Самотніх збереже від лап безумства.
Лише вона поможе не згубить,
А як не зможе то знайти поможе,
Поріг, межу, чи історичну мить,
Де людство знехтувало ликом Божим.
Тоді кохання витіснить жагу,
А доброта, що поселиться в душах,
Сильніше навіть виразок чуми
За вчинки безпощадно буде мучать.
І в муках тих очиститься душа,
А з нею буде краще жити тілу.
І лиш тоді почнуться чудеса,
Коли минулого частки потліють.
Тоді не буде людям за що жить,
Але ніхто не буде горювати.
Бо вижити вдалося лише тим,
Хто не вступав в війну світів завзято.
Війна була не між добром та злом,
Як прийнято було до історично.
Війна була між фізиком й дяком,
Матеріальним й тим, що живе вічно.
Зійшлись вони тоді в останній раз
На рівному засушливому полі.
Пролинув вибух – зупинився час.
І все скінчилось, не по їхній волі.
Загинули усі, хто в полі був.
Згоріло все, що в них було з собою.
Їх попіл просочився з дощем в ґрунт,
І породив жита на місці бою.
Воно наситить виживших тіла,
І досвід павших вкоренить в їх душах,
Щоб навпіл не розносили життя,
І не губили думку в звуках мушлі.
