Ти наче непрочитана сторінка,
Ти наче недоспіваний сонет,
Концерт життя я нервами відбринькав,
Хоч не писав душі знедоленій сюжет.
Тобі вдалось мене розчарувати
Через свої нескорені діла,
З якими я ламав зі сталі грати,
З якими потрапляв на сцену зла.
Що їсть мене? Не дасть вдихнути в груди
Істини, яку я так жадав…
А вітер весни тихо мене будить,
Коли слова твої, немов вода
Так ллються… без кінця й не бачу краю
Від лепету дитяти потерпав,
Я дав би волю мелодії із раю,
Щоб в пекло те день бувший враз забрав…
Стою на скелі, дивлюся вже донизу,
Там люди метушаться і плюють,
Вони шукають нову робочу візу,
Щоб відробити почуттів ріллю.
Там буду я трудитися і мерти,
Там буду я шукати ті слова,
Там будуть думки один-одне жерти,
Там будеш врешті ти і буду я.
Не розумієш, не хочеш розуміти,
Ти хочеш жити тільки по-стандарту,
Я не кидаю у твої руки квіти,
Й не хочу далі нести тую варту.
Я не пізнав за роки ту науку,
Хоча так близько бувши до мети,
Я майже полишив убивчу муку
Що не давала враз мені тоді піти,
Закрити двері до своїх думок,
Закинути до біса ту тривогу,
Я напишу лише з прощань рядок,
Відправлюсь далі мучити дорогу.