недописків у мене більше, ніж недопалків -
ще одна ознака відсутності сили волі.
ходжу скрізь розгублена, наче розпарка,
і ніяк не візьмуся закінчити свою story.
і ніяк не візьмуся її розпочати.
завжди відкладаю на завтра й сама в це не вірю.
а справ тут всього - просто речі зібрати
і замкнути іззовні хатину зі звірами.
й не пускати їх далі іти за собою,
і примусити себе іти уперед,
щоб знайти - ні, не щастя, - всього лишень зброю,
й затулити вікна сторінками старих газет.
щоб не бачити, як на дорозі перед моєю новою хвірткою
помалу збираються всі мої звірі.
я замкнула їх. дім мій старий став їм кліткою.
нема більше їм місця в моїй пам"яті, болю в моїм тілі.
я не дам їм ступити ні кроку стежкою,
не пущу їх до себе - хай роблять, що хочуть.
залишу без уваги набридливе відчуття дежавю,
хоч воно вже всередині стогне й скрегоче.
якщо знову у цьому потреба виникне,
то впущу їх у дім і вкотре у ньому замкну.
і робитиму це щоразу, поки вони не зникнуть,
або я десь в дорозі до нового дому безсила засну.