Вже двадцять п’ятий, як свобідні ми,
Як позбул́ися гамівн́ої свити.
Та знов недоля чорними крильм́и
Вкриває край наш, зиркає сердито.
Вже двадцять п’ятий нас ведуть вожді
Під «Ще не вмерли…» й стяг – жовто-блакитний.
Та спить і бачить нас в своїй узді
Рука кремлівська – хижа і невситна.
Вже двадцять п’ятий ми кудись йдем́о.
А приглядітись – товчемось у ступі.
Та досить. В цей раз вже не проспим́о
Свою фортуну, зберемось укупі,
В бою здобудем воленьку святу,
Оселим щастя в Материній хаті,
Освітим чорно-вишкірену тьму
Биттям гарячим златосерць-дукатів.
Чудово! Донедавна ми були, наче у летаргійному сні... Нарешті народ прокинувся і усвідомив себе нацією. Важка дорога до волі, але мусимо вистояти і дійти до мети, інакше втратимо державу, за яку століттями проливалася кров синів...
Скільки крові пролито і далі проливається. Скільки болю. Якось сьогодні, в цей день Незалежності, особливо боляче відчувати біду, Яка на нас звалилася.