Забрів баран у долину
і натрапив на торбину.
Промінь сонця відбиває,
ніби «зайчиків» пускає.
Зачепив її на роги
й ну, тікати до дороги.
Хоч і ноша нелегка,
припустився драпака.
«Це напевно, срібло-злато,
ще й багато-прибагато».
Баран думкою радіє,
що тепер він збагатіє.
І в уяві вже малює,
як по світу він мандрує.
Цілий час ні пари з вуст,
та роздався якийсь хруст.
Далі йти не було змоги,
то ж скоріш - у торбу роги.
Радий, що добро приніс,
та дарма – порізав ніс.
Бо були там лиш осколки,
що кололи, ніби голки.
Не тримай, баран, образу,
подивився б краще зразу.