Серед пустих, байдужих і бездушних тіней,
Розбита тут на силует її та крок,
Я ледь єдина тут сама у розумінні,
Що не важливо, скільки я зірву палких зірок.
І вже не знаю, чи чекати пісні листя,
Бо то, напевно, вже не молода весна.
Я не просила, щоб були ці руки чисті:
Хоч у кайданах, лиш би то була вона.
І плакати, та так, щоб не від болю,
Та я ще зовсім молода, щоб знати біль.
Чи може то болить мені в полоні воля,
Чи дотик ледь відчутний її крил?
Чи то вона давно собі все знає?
Я — в світлі, на її дивлюсь у тінь.
Не пам’ятала, і, напевно, не згадає,
Бо не почує навіть у душі тремтінь.