«Минуле завжди було занадто харизматичним для мене» -цитата, яка з абсолютною точністю описувала її.
Немає нічого прекраснішого на світі, ніж світанок. Навіть затуманений розум не виявить байдужості до цього прекрасного явища. Очі, що зовсім нещодавно хотіли спати, тепер підняті вгору, на небо.
Так важко стояти біля вікна, коли хочеться вибігти на вулицю, вдихнути свіжий запах роси, та затримати це почуття як символ підняття духу.
Світанок вдихає життя, і де б ти не знаходився в той момент – відчуваєш себе центром Всесвіту.
Руде пасмо впало на лице блідного кольору, на якому спостерігалась усмішка. Від скупої та непомітної вона перемінилась на щиру та щасливішу з кожною секундою. Так усміхаються лиш діти, щирі в своїх почуттях.
- Знаєш, коли на вулиці сонце – я часто закриваю очі, піднімаючи голову до неба, та за допомогою фантазії переношу себе якщо не на іншу планету, то в іншу країну.
- Я помічав, - тихо промовив інший голос.
- Коли ж світає, - після короткої паузи продовжила вона, - мені не потрібно закривати очі. Те, що в мені – саме знаходить вірний шлях. Лиш з світанком я можу відчути себе живою, як відчуваю в різних куточках світу.
*
Він радий, що народився у ХХІ столітті. Вона, скоріше, міс Ностальгія. Таким чином разом вони суміш неможливого і водночас – не настільки різні, щоб позбутись гармонії.
Час, загублений для тебе та непізнаний, глибоко в душі ідеалізується за допомогою нестримного потоку фантазії.
Ми стояли на зупинці та чекали автобуса, який відвезе нас за сотні кілометрів від цього місця. Ще навіть толком не усвідомлюючи, що покидаєш одне місце – гірко сумуєш за минулим.
- Ти знаєш, чим ми відрізняємось? – тихо запитала дівчина, повертаючи голову від сонячного світла, яке зазирало у вікно автобуса.
- Знаю.
- А знаєш, чому саме те, через що ми відрізняємось, робить нас схожими?
- Гадаю, ти зараз це поясниш.
- Для кожного з нас постійність не вихід, вірно?
- Прямо в ціль.
- Подорожувати в часі чи подорожувати світом? Подорожуючи світом ти бачиш неймовірні речі, деякі з яких існують цілі епохи. Перед тобою прямий доказ того, про що знав теоретично чи просто чув. Ти напружуєш мозок, стараючись уявити, як все відбувалось колись, в ті часи. Для тебе воно таке ж нереальне, як і можливість подорожуючи в часі бачити це своїми очима. Тоді ти - частина історії, яка пишеться прямо зараз, а не один з тих, хто старається усвідомити скільки всього було перед нами, і скільки ми ще пропустимо.
Несподівано сонце зникло, а на небі з’явились темні хмари, попереджуючи про дощ. Він уважно слухав її та ловлячи кожне слово робив висновки, наче занотовуючи все в своїй голові.
«Ніхто у світі може ніколи не довести існування того, що здається неможливим, та віра в це не робить тебе божевільним. Так само, як і ніхто не може запевняти, що це нереально, лиш тому, що воно не доведено».
Вікна автобуса залило водою. Дрібний дощ перетворився на грозу. Людей ставало все менше й менше, і через це години в дорозі були по-своєму затишними.
- Отже, для нас прекрасним варіантом будуть подорожі в часі, - бадьоро завершила дівчина, шукаючи в телефоні потрібну пісню.
- Знаєш, чомусь я навіть не проти, - весело відповів він.
- Тоді почнемо.
- Ого, прямо зараз? А водій не злякається, куди це ми зникли? Та й з речами не так зручно, - саркастично говорив хлопець, зручно вмощуючись в кріслі.
- Ха-ха, смішно. Закрий очі. Я розповім тобі одну з наших пригод, а ти спробуєш довести, що цього не було.
- Навряд в мене це вийде. Ну, починай!
«В одному забутому людьми переході дівчина та хлопець притискались до вологих стін, стараючись не видавати ні звуку. Це було нелегко, адже за декілька хвилин до цього вони бігли з невідомого космічного корабля, та сильно захекались.
- Капітан! Капітан! – заверещала рація в кишені хлопця, через що ті двоє так перелякались, що ледь не зіткнулись лобами.
- Ти назвав себе Капітаном? – забувши про страх та стримуючи сміх, що вже проривався на поверхню запитала дівчина.
Хлопець сердито фиркнув, дістаючи рацію. Бути тихо тепер їм точно не під силу.
- Слухаю, - різко сказав він в рацію, відкидаючи мокре волосся з чола.
- За вами женуться не менше десяти, - трохи розгублено повідомив голос, - пропоную бігти прямо на міст перед вами.
- А далі? – не без іронії, та все ж весело запитала дівчина.
- Звідти наші вас заберуть, скористаєтесь телепортом.
- Ви ж розумієте, що це просто втеча? Погоню все рівно буде поновлено.
- Але Капітан, ви не герой, як ви двоє справитесь з ними? – вибачливо пробубонів голос.
- Я не герой. Я не герой? – спочатку спокійно, а потім трохи обурено повторив хлопець. - Чула? Я не герой!
- Вибачте, Капітан… - почав було голос, та його перервали.
- Ми справимось. Будь на зв’язку, - рішуче повідомила дівчина та заховала рацію. – А от зараз ми перевіримо, який з Вас герой, Капітан! – не приховуючи азарту повідомила вона, і вони разом попрямували прямо на ворога.»
- Ми виграли? – перше питання.
- А ти хіба не пам’ятаєш? – перепитала дівчина, не приховуючи посмішки.
- Хм, я герой, - задоволено протягнув голос. – Можеш нагадати, де ми ще шукали пригод? Я щось призабув.
- Ох, звісно! – театрально гукнула дівчина. – Одного разу ти прокинувся серед пустелі і…
ID:
579578
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.05.2015 17:26:24
© дата внесення змiн: 12.06.2015 20:03:32
автор: Lily Grant
Вкажіть причину вашої скарги
|
) Хочеться ще творити і творити! 
Сподобалось!
