І Сонце сяє вже не так яскраво
І розміри не ті вже має світ..
Та все ж примчить до тебе кінь іржавий
Щоб передати мій тобі "Привіт"
Хоч день туманний, пасмурний надворі
І голос мій ледве на дві октави..
Та я пройду через пустелі й гори,
Щоб запитати: "Як у тебе справи?"
Тебе, як не крути, забути я не зможу.
З тобою ми, як ті бубнові королі.
Разом було лише нас двоє на сторожі,
Пильнуючи ворожі кораблі.
Безсонні довні ночі, йшли повільно.
Світло прожекторів гуляло по воді.
Не тішив більше хліб із присмаком ванільним.
Наївна мила посмішка сховалась в бороді.
Мій брате, не сумуй, це доля чоловіка
Тебе спіткала несподівано і рано.
Підмога вся розбита, немає більше ліків.
Тому тримай удар, хоч кровоточать рани.
Нас не в лікарню, а на фронт послали воювати.
Ми граємо у триллері, не в мелодрамі.
Єдина наша ціль - хворобу подолати.
А пацієнта, брате мій, нехай лікують самі.
З тобою я плече в плече стою.
Щодня й щоночі свій девіз життя волаю.
Огляньтесь, друзі, у Землі немає краю.
Не бійтеся! "Ніщо нас не здолає!"
