Ми зустрілися о п'ятій, біля переходу. Віяв теплий вітер, а сонце ховалося за деревами, час від часу позираючи на людей, проводжаючи їх ясним поглядом і гріючи своєю добротою. Але я відчула щось інше. Це почуття поглинуло мене повністю і не відпускало до самої ночі. Я чула твій запах,слухала твій голос і мої очі не втрачали жодного твого руху. Ти говорив про осінь, хоча вже третій місяць сипле зима. Але твої розповіді були наскільки теплі, що жодна ковдра так не гріє морозним днем.
Ось ми вже дочекалися вечора, а здається, що пройшла лише хвилина, як швидко йде час. Ти єдиний хто знає мене, мене справжню, але ти не здивований. І це, напевно, і чарує в тобі, притягує, тримає, перевертає все всередині, знову, і знову, і... знову. А навколо падає сніг. Вкриває нас білими-білими хвилями, робить нас пухнастими та чистими, майже святими.
Я бачу як світяться твої очі. В них немає нічого крім криштальної правди, але вони так близько. Так тихо і так швидко мене полоняють. І я вже повністю там, в твоєму світі, літаю серед загублених мрій, надій і задумів. І невже я — частина тебе? Невже? Як довго я цього прагнула. Ти ж і сам про це знаєш. Скільки хвилин було втрачено даремно, адже могла провести їх з тобою. А зараз ти за крок від мене і цього достатньо щоб бути щасливою.
Та в нас залишилось лише дві години. Ми більше ніколи не побачимось, правда? Ти завжди говорив мені це, з самого початку ти попередив, що лише один раз ми будемо щасливі. І ось цей день майже закінчився й час повертатися назад, у свою реальність. І далі впиватися лише словами. Я думаю варто сказати тобі, що я тебе кохаю. Пам'ятаєш як почув це вперше? Шкода, що то була не я. Не думай що я колись забуду ким ти став для мене. Ніколи, чуєш, ніколи більше не повертайся. Саме такою має бути наша історія.
