Натхнення душ плелось собі,
Завмерши лиш на мить ось там.
І люди знудились в норі,
Щоб вийти і створити Храм.
Кохання теж десь мало зміст,
І дружбу тихо пізнавали,
Ліс, як завжди, повільно ріс.
А люди кращого чекали.
Віки пронеслись, як птахи,
Згубивши п’ятдесят пір’їн.
Позводились з руїн дахи,
Щоб перейти у стан руїн.
З’являлись самородки і квітки,
Щоб згинути, і землю удобрити.
Ставали монстрами чиїсь дітки,
Чиїсь старались чемно жити.
Вода то плюхалась у сморід днів,
То била чиста з-під землі твердої.
Хтось десь колись когось зігрів,
Хтось став людиною, та ще й святою.
Сміявся десь новий малюк,
І сумувала стара діва.
Переливався чистий звук.
Чимдуж машина загуділа.
Ми ніби зараз, та колись
Про нас вже скажуть: «Прадіди».
Бо скоро, як ти не крутись,
Ми в Вічність мусимо зійти.
