Із паралелі тих, семидесятих,
Ровесниками часу, а не віку,
Чи ж нам, панове, свій талант ховати?
Чи ж нам тримати в підземеллі Ніку?
Посади різні, доля на сторожі,
Рахунок в банку, хтось його й не має,
Не однакові, та такі вже схожі,
Як пасажири першого трамваю.
Згадаєш юність, вир і свят, і буднів,
Проблеми, що не тягнуть на «троячку»,
Бджола робоча виганяла трутнів,
Щоб не скидатись духом на босячку.
Ми турбували сон курганних скіфів,
І Леніна напам’ять, ніч не спати,
Ми – перші, і тому пора вже міфи
Про нас на факультеті наскладати.
Якщо серйозно, то сказати мушу,
Щоб мучити Пегаса не без сенсу,
Я дуже радий повернути душу
У чистоту безгрішного студентства.
У інтелект, коли він цінувався
У віру тих, хто вчив людей любити,
Коли Чорнобиль берами не слався
І сіл не було, ринками побитих.
Роки проходять, назви на Радянській
Давно не ті, а тягне як до Мекки,
Замести кльошем ранішні асфальти
Хоч на шляху до ближчої аптеки.
Дорослі діти з внуками у гості,
Дружина поряд все така ж кохана,
На дощ болять колись здорові кості
І все частіш магнітить до дивана.
Посидьмо ж друзі , ви мої хороші,
Хай тридцять п’ять, і сорок, і півсотні,
Хто їх рахує, бо роки – не гроші
Тим більше відлік вже давно зворотній.
Повніше келих, нас бо небагато,
Одні далеко, інших взяло небо,
От і усе, що я хотів сказати,
І так сказати мені було треба.
ID:
552920
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 19.01.2015 16:46:32
© дата внесення змiн: 19.01.2015 16:46:32
автор: abba
Вкажіть причину вашої скарги
|
