- Не зачиняй своє серце, - казав я тобі ще учора.
Та ти зачинила і грюкнула гучно дверми.
Чи було це спільне чи виключно моє горе?
Знаю я: вже немає поняття "ми".
Я б хотів описати усі дерева на світі,
і щоб ти це читала з прихованим тремом рук,
не стулялися щоб повіки як вечорові квіти,
і щоби видавала мені лише чутний звук.
Я себе прив'язав надморськими вузлами до тебе,
розв'язати, далебі, їх міг лиш сам Господь Бог,
я затягував петлі, горнувши тебе до себе
і готовий на все був. Та... ми вже не були удвох.
Тихо-мирно й ледь чутно ти різала мої канати,
спроспротувавши невірство моє і його розбиваючи в прах,
дозволяючи дурню хоч іноді ще завмирати.
Все, кінець! Вже не знаю, що таке страх.
