З підсвідомості дзвоник якийсь дзеленчить,
Не дає мені впасти до долу:
"Ще ти візьмеш своє - буде радісна мить!.."
А свідомість волає: "Ніколи!
Ти прогавив свій час, ти межу перетнув,
За якою лише тільки прірва.
І не трапиться дива, ти, певно, збагнув,
Що раптово тебе з неї вирве.
Промайнула вже більша частина життя,
Кольори по шляху розгубивши -
Тільки помилок сіре буяє віття,
Й точать серце думок сірі миші.
Не пручайся, і вільно в безодню котись -
Барви дасть оковитої пляшка -
Всі невдахи до неї приходять колись -
Це не соромно й зовсім не важко."
Та дзеленькнуло знову: "Облиш маячню
І в собі не звіряйся ніколи!
Тільки скиглити місяць і сонце почнуть,
То й залишаться за видноколом.
Гніт невдач гальмовий не держи на плечах -
На дурницю себе не розтрачуй.
Очі щоби не тьмарло й розум не чах -
Кинь тягар той, струснувшись добряче.
Із поразок і помилок досвід візьми,
А не склянку гіркої отрути -
Пізню осінь чигає (ба, навіть, зими)
Горобина, смаку щоб набути.
Чуєш гомін великий? То натовпу шал
У престижу виснажливім гоні -
В кого стежку окрему воліє душа -
До скарбів їх не тягне долоні.
Маєш часу достатньо і сили гучні -
Чимчикуй до свого виднокраю,
Здобувай сам себе із собою в борні -
Визначніше звитяги немає."