Все як в кіно - німе і чорно-біле:
биття душі, безладні змахи боротьби.
Хоча кричу, кричу, кричу щосили!!!
А все беззвучно - крик, слова мольби.
І я, немов у повнім кінозалі,
втиснулась в крісло й плачу за німих
акторів чорно-білої печалі,
за їх такий гіркий, солоний сміх..
За жар очей і відгуки сердечні,
бо тихо грати - справа не проста
й щодня звертати очі у молитві
і щемно дякувати долі за життя.
Розправте крила, - ви ж бо лише люди,
погляньте в Всесвіт стомлених ідей,
бажання всіх не осуд і не бруд, - а так,
спокійний ритм життєвих тем.
І втішно думати, що все так буде й далі, -
банальні пози, рухи і слова.
Я плачу ціну зовсім не печаллю,
а згадками минулого буття.
За те, що було все і відболіло
пекло, раділо, падало і знов, -
вертало іскорки безжальної надії
і дарувало спалахам Любов.