До неба пішки мушу я дійти,
Повз хмари, босим,Сонця досягти.
Душею вище досі не сягав –
Чого ж тоді я втомлено чекав?
Між люду досі тісно не було.
Просторо. Та зір вони не чули всеодно.
І раптом Вітер голову обвив,
Мене спитав, чи я колись таке робив.
Та ні , звичайно,серце не хотіло.
Творити щось подібне - це марудне діло.
Мене гукали його сестри – Зорі.
А я мовчав! Самотній серед моря!
Я довго тоді з Вітром говорив
Як пішки йшов від тебе сльози лив!
Бо не чекав такої Бурі почуттів,
Я був самотній,просто так хотів.
Тоді чому мене так кликали у хмари?
Чому погодився? Які це чари?
Не варто думати мені про це.
Потрібно бути для тих людей взірцем.
Для них любов неварта і гроша,
Людьми керує пристрасть їсти воші!
Тому на Місяць Сонце сумно виє,
Мене чекає, людей промінням мляво гріє.
До неба пішки мушу я дійти,
Повз хмари, босим,Сонця досягти.
Щоб виконати одне просте бажання:
Дістати зірку в знак мого кохання!