I частина
Збори речей-не сама приємна процедура яка може бути… Але коли ти збираєшся на море - це несказанна радість, передчуття чогось такого незвіданого і до болі очікуваного…
Ціле цілісіньке літо ти трудишся в поті лиця, щоб заслужити елементарної поваги, якщо не любові від дітей, в яких вкладаєш всю свою душу. І ось, нарешті, ти розумієш, що не можеш жити без них, як і вони без тебе… Ярослав, старший мій вихованець, запропонував своїй мамі взяти мене з собою на море. І радості моєї не було меж, коли в один прекрасний день, на моє вісімнадцятиліття мені зробили найкращий подарунок - поїздка на море. Ще ніколи раніше я не була на морі (не рахуючи шкільні поїздки). Але це все було по-новому…. Цей момент, коли ти розумієш, що вся відповідальність лежить на тобі… Ти сам собі господар… нема кому слідкувати за тим, куди ти ідеш, чи що ти робиш…. І ще несказанна радість від того, що діти, з якими ти проводиш свій вільний час, вони радіють по-справжньому щиро від того, що ти їдеш з ними. Саме в такі моменти справді приємно відчувати себе дорослим…
Перший день поїздки видався зовсім не таким, якого я очікувала… Лив сильний дощ, небо оперізувала яскрава, велична і водночас така страшна блискавка. Крізь густі крона дерев, повз які ми проїжджали, лукаво пробивалися косі погляди гілок, які придавали нашій поїздці якогось містично-фантастичного характеру. Дорога була довга і така стомлююча…. Коли ми проїхали пів дороги, вже була ніч. Майже всі в машині поснули… Здається, і погода на мить заснула…. Перестав лити дощ.
Дорога, аж виблискувала в нічному сяйві. Калюжі, що розлилися химерними озерцями вздовж шосе, ніби намагалися розповісти свою історію…. Яскраво світив місяць, проте не було видно жодної зірочки на небі. А ми все їхала далі і далі…. Ось уже де-не-де видніються гори. Дивишся, і не можеш відірвати погляду від такої ніжної чаруючої краси. А дорога, мов розмотуючи свій клубок, стелить під нами шовковисту і соковиту травичку…
Скоро на небо визирнуло сонечко. Його промені освічували золотом круглі голівки соняшників і відсвічувалися намистом на листочках дерев. Ось ми вже під’їжджаємо до моря. Всі настільки втомилися, що найперша думка була лягти і поспати, щоб ніхто не заважав. Але ж спочатку треба знайти місце для відпочинку…
Наш шофер (мій рідний дядько) вирішив зробити по-іншому. Він завіз нас прямісінько до моря. Як тільки я побачила море – утоми як і не бувало… Сама незчулася, як я вже була у воді. Теплі морські хвилі огортали моє стомлене тіло… це було настільки приємно, що не хотілося виходити з води… але пора була шукати квартиру для ночівлі. Ми поселилися зовсім неподалік від моря. Господар виявився напрочуд хорошим чоловіком (хоч на перший погляд він мені здався трішки дивакуватим).
Наша «тимчасова квартира» виявилася справжнім ботанічним садом. Окрім нашої невеличкої будівлі, навколо було безліч інших будиночків . А всі ці постройки, аж потопали у квітучому винограднику. Здається, що якщо докупи скласти всі виноградники, які я бачила, все одно не вийде такий, як тут…
Кімната мені не сподобалася. Надто смутно вона виглядала на фоні такої краси. Але провівши в ній декілька днів, я зрозуміла, що не така вона і погана.
Наступним «випробуванням» для мене була спільна кухня. Інколи хочеться, щоб ніхто не заважав, просто попробувати зробити якийсь кухонний «шедевр». Проте тут, всі «хазяйки» ледь не наступали один одному на ноги, намагаючись розминутися. Та недовго я терпіла це… Згодом до нас поселилася сім’я: жіночка і двоє її синів. Один із них був каскадером. Він просто обожнював свою роботу. А займався він жонглюванням. За ним потоком ходили всі діти з округи, а той навчав їх своїй майстерності. Пам’ятаю, як вперше з ним зустрілася…
Був звичайний день, який нічим не відрізнявся від попередніх днів. Я, як і завжди, встала і пішла на кухню чайник ставить. Довго (як на зло) я не могла запалить газ. Ну, стою я, мучуся… Аж підходить до мене наш знаменитий каскадер (я ще тоді цього не знала) і каже: «Не дівчача робота це – на кухні париться»… Він спокійнесенько взяв у мене з рук чайник і поставив його на газ. Я стою, мов ошпарена, не знаю що йому й казать… У мене ніби мову відібрало….
- Я, Саша,- каже він,- а тебе як звать?
- Марина,- пробелькотіла я.
Ну і після цього випадку ми почали наше спілкування. Він був хорошим, я це бачила, але надто вже скромним. Я спочатку намагалася його розговорить, але потім я зрозуміла, що все це марна трата часу…
Через декілька днів, після того, як ми востаннє говорили, Саша прийшов до мене в кімнату. Він запропонував прогуляться. Я не відмовила…. Ми майже всю ніч гуляли, говорили про все на світі. Саша купив пляшку справжнього кримського вина. Ми просто насолоджувалася один одним. А навкруги – романтика: море, ніч, вино… Я навіть не хотіла повертатися назад. Саша просив у мене номер телефону, але я не дала… якось перевела тему розмови, а потім і забула… Через день Саша поїхав додому… Так і закінчився мій недовгий роман.
Натомість, через день після того, як Саша поїхав, до нас приїхали Кримські татари. Я попосміялася, коли чула, як вони спілкуються один з одним… Одного ранку, коли я на кухні готувала сніданок, підійшов до мене один татарин. Йому було приблизно років 35-40 на вигляд. Та й дає мені повні жмені крабів. Я тоді вперше їх побачила на власні очі. Я не знала, що він з мене хоче, і як на зло, нікого не було поруч. Я спочатку подумала, що він мені їх хоче продать, але коли він взяв мене за руку, і положив туди крабів, я зрозуміла, що це подарок. Не встигла я звільнити руки від крабів, як він мені приніс стаканчик вина. Я, звичайно, подякувала йому, як дивлюся… а він моститься біля мене… Каже: «Давай, красавіца, вип’єм за тебе». Довго, мабуть, мені прийшлося б з ним провозиться, якби не прийшов мій дядько. Він підсів до нас, та й почав із ним «бесідувать». Ледве я від них втекла… Але як мені тоді всі «малі» заздрили, коли побачили раків!!! Ну я, звичайно ж, поділилася. Проте, ще і зараз іноді згадую цей випадок з усмішкою на обличчі…
ID:
536526
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.11.2014 22:09:55
© дата внесення змiн: 12.11.2014 22:09:55
автор: ya dushechka
Вкажіть причину вашої скарги
|
