|
- А як ведеться, хлопче молоденький?
Суворий батько твій, шанований між нами.
Чималу дав роботу, - посиденьок
не бачити тобі. Ти попід рамень
зозулин льон зноси.
Мохи зелені
з каміння та зі стовбурів осики
облуплюй, і з підгірного болота
найкращий білий мох тягни у жменях, -
бо ніжний він. Знімай же свій камлот,
бо забрудниш. Та ти ж моцак! Ото передрамення!
А груди, шия! Вже без молодиці
не можна буть тобі, бо он який здоровий.
М'ать ранком б'є тебе отой по пиці?
Любився вже? Чи може і до змовин
дійшло? Чи дівка є?
Чого ж немає?
Не встиг? А то ж така уража ємність,
що візьметься в безлюднішій пустелі.
От хліб нам од єврея-скупердяя
жона його приносить: карамель!
Й сьогодні має бути теж. Яке ж воно буває!
Жидівочка, на вдачу – превесела!
Як грудки снігурів, її уста кров’яні,
балакає, неначе шовком стеле!
Під платтями, що їй старий справляє,
під плахтою із кросн
рясних смугастих
такі вже поколихуються грона:
що перса – там і пружні, й драглюваті,
що сидні – так би й лапав без угаву
той м’якуш, так би ззаду й раював!
Той дурень буде, хто її на спині стане брати.
Застарів я такую попихати…
Вже й шатні не зніму. А то би на пісочку
я добре змолотив її мохнаньку!
Як бачу ті пишноти – то засохлий
аж ворушиться гад
мені у штанях.
Я молодим був знаний мармаладник,
бувало, як залізу межи ноги,
гай-гай! Оту смачну смагляву паню
посадовив би туго на кілок,
не злізла б… Гой, зійшли на пси амурнії спіткання…
- Та ж ви казали дядьку, що заміжня?
- Аякже… за старим… Ой, лихо кучерявій:
йому, мабуть, і дупа вже у брижах,
спромігся на одну дитинку, длявий.
Не може ні помнять,
ані запхати,
й клепач не телепнеться, - сімдесятий
йому. То звідки там любов візьметься?
Справляє їй він чобітки щосвята
та годить. Замість прутня – гаманець.
Таку розкішну гузку за старого чорта дати!
Зачахне жінка, як її не грати…
Уже б йому не слід поводитись наремно.
Тра легеня - розмити ту загату,
бо то така пиZда благословенна,
що вдержить цілий світ.
Родити треба…
Гей, хлопче, чом обличчя маку цвітом
шаріє? Що, встидав тебе дідисько?
Що то – безвусе! Ну, хапай бо цебер
та йди у берег. Я ж піду до миз,
а прийде краля з житняком, то покажи їй кебу!
,,,
- Добридень, чесний парубок! Принесла
вам свіжих буханців. Ого, який ти гарний!
Платитимеш? А де ватажник Єсько?
Пішов? То хай іде, як крига яром…
А нащо мох тобі?
Та не вдягайся…
Плечей широких бачила до біса,
і ніг струнких, й білявого волосся…
А повернися… кину опояска, -
бо ж маєш заплатити… (як же в штос
узять його?) Ходи сюди, візьми мою запаску
та сором свій прикрий. Не бійсь, не вкраду!
Близесенько ходи… дві гривні з тебе, серце…
Удержую я кошика, - завада
узяти гроші, вкинь же за реберця!
У пазуху, кажу,
вклади монети…
Та глибше пхай, просовуй за ажурну
керсетку, щоб мені не загубити.
А що, чи повно в мене за керсетом?
Жидівочці як медом по губі,
що хлопець буриться, сопе. І вже вона відверто
до нього заграва, чіпає сласно:
- Ходімо до вогню. То розкажи, хороший,
а звідки ти? У нас худобу пасти
найнявся? А чи в нас тепер сторожа?
Чи що ти за один?
- Звеліли батько
мені зібрать видимо-невидимо
мохів чудесних тута й чароцвіту
нарвати оберемок. - Ой, вигадько!
Чи ж чароцвіт ти знайдеш де? Совіт
для тебе маю: знаю я, де поросло багацько
чар-квітки. Уночі приходь до скирти, -
тобі я покажу найкращу в світі квітку!
Нікому ж не кажи, - не вбачиш хитре
бадилля те. Й візьми якусь верітку.
Ну, любий, я піду,
знімай запаску…
Приходь же, чароцвіт лиш раз квітує.
І пурхнула жидівочка до стежки.
Гадає Магно і бере опаска:
"Та чи ж вона не бреше?" Але все ж
іти вирішує. Бо вже зайшла жіноча ласка
йому у серце. Й сам себе дурити
береться молодик: "Лиш квіти назбираю…",
"Вона ж бо – чесна жінка, чи у жито
подасться?" "Та ж ніхто і не дізнає…"
Він себе чепурить
і опівночі
вже ходить круг скирти гарячковито.
З нічного запашистого туману
прийшла чорнява і веселі очі
скида на Магно, і бере сама
його за руки: - Ну ж, сідай на сіно парубочок!
- То підемо ж шукати чаро цвіту…
- Віднайдеться, чекай. Кажи, ніхто не бачив
куди пішов ти? Той старий сердитий
наслідці не подасться? - Та неначе
ніхто не перестрів…
А де ж ті квіти?
- Кумедний ти… Хіба тобі не тривно?
Дивись, я покажу, де слід шукати…
У місячному світлі красовито
згинаючись, заходиться до шат:
вивільнює свою красу. Йому в пітьмі ланіти
запаленіли, серце калатає:
- Чекай, не роздягайсь… Казав мені мій батько…
до шлюбу… - Та ж батенька тут немає!
Ніхто йому не скаже, голуб'ятко,
зніми мні чобіток…
Не бійся, любий!
Який же ти красун, на виді тонкий…
А розпусти шнурка мені на плахті…
І закриває поцілунком губи,
вклада його на спину і у пах
проворно руку просува, і мне. І стало дуба
знаряддя молодому. Ледве стогне:
- Казали батько - стид… Не можна, прогріх… - Тихше...
А подивись … Вона сорочку ронить,
і пружні перса за сніги біліші
предстали. В різний бік,
як дві куріпки,
дивилися. Зайнявся парубійко,
вже сам до неї простягає руки:
до себе тягне, притискає кріпко…
Не совіститься, наче тетерук
оглух од чар. І чорний гріх своє ощирив ікло…
- Чи гарна я? Кажи, чи я хороша?
Ти мох шукати хтів… Дивись сюди, між ноги…
…ніжнішого не знайдеш, геть підхожий!
А вимни мох оцей, щоб аж вологий
зробився він. Тоді
уздриш, коханий,
як квітка розкривається чарівна!
А дай, я теребитиму вургили,
(то парубок вродиться довгожданий)
Знімай бо штані… чи гальмує кіл?
Рожева квітка зацвітає, слід уже зайванить.
Вона на ньому верхи, наче відьма.
Спадають до сідниць її блискучі кудла,
неситий рот червоний, довгі вії,
нічні йорданські води сластолюбних
подовжених очей…
- Займи ж бо, любко!
Горить душа мені, встромляй скоріше!
О, виськай, виськай ту троянду дику…
Чи ж не короткий? Проштрикни козубку,
штовхай сильніш… о, вправний молодик…
І вихиляється на нім, гарцює ласогубка,
Твориться зле паскудство сеї ночі…
Не спить Цариця Вод, бо щось її марудить,
у темряву вона впирає очі
і бачить: син її в гріховнім блуді,
на нім сидить жона,
вона заміжня,
під нею він од похоті конає…
Видоює йому добірне сім'я,
навча його, і вже їй за підніжжя
він ладен бути і служить усім,
що має. …От Цариця Вод пильнує те підстіжжя…
- А притечи, медочку, проливайся!
Що, смачно, дорогий? Такая наша квітка…
Полегшало? Оце в гостях у казки…
Задерти ноги, бо стікає кітка…
Старому я скажу,
що син від нього.
Ото зрадіє мій дурний менджуне!
Аби лишень не удалось білявим,
та я одначе надурю старого…
Підмитися піду я, й забавлять,
тебе вернуся. Зачекай, любаску, я прожогом...
ID:
526678
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 29.09.2014 16:59:00
© дата внесення змiн: 29.09.2014 17:05:15
автор: Еkатерина
Вкажіть причину вашої скарги
|
