Якось в грудні 2013 Ромчик прочитав мені вірш
Дмитра Павличка «Коли ми йшли у двох з тобою…»
Вже майже ніч.
Ми в Києві, на кухні, двоє.
Гарячий чай, згущене молоко
І печиво, й твоє лице червоне –
З морозу й вітру – в затишок, тепло.
І вірш, що ти мені читаєш
Про колосочки, дівчину, про хліб,
І я пливу у ту блакить безкраю
В безмежне поле у подряпинках доріг
Забулося. Стрімкі зими події
Попротикали пам ять, наче решето
Й розмова з доньками вже в березні, в вагоні,
Як батько вірш любив і …. я згадав його.
Закрию очі і рядки вспливають
На помутнілій пам яті воді.
Слова птахами в небо відлітають.
Читаю я і, вірю, чуєш ти.
